Він ніколи не говорив гучних слів. Його присутність зігрівала, дарувала відчуття надійності та спокою, а внутрішнє світло, яке йшло від нього навіть у найтяжчі часи, допомагало йти вперед. Він був свіжим ковтком повітря для мами і тата, прикладом безтурботності для двох братів, стрижнем компанії, світлом для родини та друзів. Він був… Наша історія – про самодостатню і незмірно добру людину, чоловіка із загостреним відчуттям справедливості та сталими переконаннями, про Захисника із позивним «Лотос», про нашого земляка, чиє життя згасло у віці 27 років, про Дмитра Лубіна.
Як і кожен із нас, він зростав із мріями. Хотів купити автівку, створити сім’ю, бачити усмішки найдорожчих. У мирному житті знаходив сенс у простих речах: у теплі родинного кола, у доброму слові, у праці. Його серце належало тим, кого він любив. Ще з дитинства хлопець мав потяг до техніки. Не дивно, що після закінчення школи вступив до закладу освіти в Пулинах, де здобув робітничу кваліфікацію водія-тракториста.
– Він був найкращим. Напевне, своєю справедливістю відрізнявся від однолітків. Був компанійським. Друзів щедро обдаровував своєю увагою і турботою. Завжди жартував і переконував, що життя швидкоплинне, тому не варто щось відкладати на потім. Спішив жити. Працював тяжко, але вмів бути в моменті. Ніколи не обтяжував своїми проблемами. Завжди оберігав від хвилювань. Старшому брату часто наголошував, щоб допомагав і підтримував, мовляв, робота нікуди не дінеться, – з болем у серці згадує мама Захисника Аліна Олексіївна.
У 2016 році Дмитро, як морський піхотинець, проходив строкову службу у місті Миколаїв. Тоді, щоб не хвилювати батька, учасника бойових дій у зоні АТО, та матір, змовчав, що підписав контракт і вже може побачити пекло війни.
Повномасштабне вторгнення наш земляк зустрів вдома. Разом із односельцями будував блокпости, вночі охороняв околиці села, вдень працював водієм лісовоза на одному із підприємств у селищі Пулини. 1 квітня 2022 року пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили із ТЦК та СП із проханням з’явитися з речами.
Подруга Дмитра згадує, як він з гордістю, почуттям обов’язку і глибокої відповідальності говорив, що має стати на захист країни. Переконував, що справедливості ради, саме чоловіки, необтяжені подружнім і батьківським обов’язком, мають першими стати до оборони: «Хто, якщо не я?» – з типовим оптимізмом і вкоріненим «та все буде добре!» – сказав Захисник», – розповідає Ірина.
Шлях Воїна Дмитро Лубін розпочав у складі 5-ї окремої штурмової Київської бригади як водій 1-го штурмового відділення 1-го штурмового взводу 3-ї штурмової роти. Спочатку був вишкіл у Київській області, далі – 10-денне навчання в Німеччині, після чого – Бахмут і пекельні протистояння з ворогом на Донецькому напрямку.
– Діма завжди шкодував матір, зайвий раз не турбував, аби не зробити боляче, щоб не травмувати її материнське серце. За першої ж нагоди давав про себе знати або попереджав, що якийсь час буде відсутнім. Коли він заходив до оселі – будь-які тривоги і клопоти розвіювалися. Він вмів дібрати слова розради, вмів підтримати. Життя завжди кипіло навколо нього, – розповідає Ірина, подруга, кума та споріднена душа нашого Захисника.
За її словами, побратими, як один, розповідали, що і на війні він не зрадив своїм принципам: завжди допомагав, навчав, ніколи не відмовлявся виконувати накази та часто замінював тих, хто молодший або хто не міг за станом здоров’я. Він вивіз багатьох поранених та полеглих, не одному врятував життя. Командир у розмовах не раз наголошував, що такого як Дмитро, настільки відповідального і жертовного, буде складно замінити.
Промовистим є і те, що на першу річницю від дня загибелі, на могилу до Дмитра приїхала вся група, 10 побратимів, що билися пліч-о-пліч. Нині друзі-оборонці теж не оминають будинку Лубіних, часто несуть квіти до могили. Якось, один із друзів, який теж несе службу у лавах ЗСУ, з впевненістю підкреслив: «З таким, як він, я б пішов у розвідку!».
Здається, немає більшого щастя, ніж просто жити. Та, на жаль, не всі мають цей привілей. Чорним днем для родини Дмитра Лубіна стало 19 березня 2023 року. День, коли в районі н. п. Іванівське Донецької області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу зупинилося серце їхнього сина.
«Здавалося – усе життя попереду… Нескінченна домашня рутина, робота, проблеми, ця клята війна не дали долюбити, дообіймати, набутися разом. А він завжди у русі, такий життєрадісний, усміхнений. Спішив жити, кажучи: «…скільки того життя?». Гірко, що таким коротким був його земний шлях», – зі слізьми згадує мама.
Тяжко матері розповідати про смерть своєї дитини, живу частинку її душі, яку так рано вирвали із серця. Тягарем цих болісних спогадів з нами поділилася подруга Ірина.
– Коли він приїздив востаннє, то був дуже виснаженим (морально і фізично). Розповідав, що через брак часу за дві доби міг з’їсти лише шоколадку, бувало, що й по три дні не спав. У той день, 18 березня, близько 10-ї вечора ми з ним розмовляли. Трохи згодом я почула, що побратим, якого Діма нещодавно відвозив, не дістався до позицій, тому було віддано наказ повернутися і знайти його. Через специфічний звук турбованої машини, за кермом якої був оборонець, окупанти відстежували наших хлопців і часто завдавали мінометного обстрілу. Так сталося і того фатального вечора. Машина, втрапивши у вирву від обстрілу, перевернулася на бік. Не маючи змоги їхати далі, Дмитро, єдиний у кого був власний пристрій нічного бачення, вивів побратимів по замінованому полю до місця дислокації групи навпростець. Далі отримав наказ забрати автомобіль, тому повернувся назад. На допомогу приїхали ще 2 такі ж машини. Близько другої години ночі, Захисники почали підіймати автівку, створивши звукове поле, яке привернуло увагу ворогів. Вони завдали мінометного обстрілу. Дмитро стояв найближче до місця ураження, – з жалем розповідає Ірина.
За її словами, побратими намагалися його врятувати. Щойно по рації передали, що «Лотос» поранений, вони кинулися на поміч. Реанімували 40 хвилин. Навіть коли на руці вже не прощупувався пульс, лиш ледь помітний був на шиї, вони не втрачали віри. На жаль, він пішов…
Найважчий тягар війни несуть не лише ті, хто на передовій. Ці непідйомні ноші лягають на материнські і батьківські плечі: їх серця назавжди поділені між гордістю і невимовним болем. Підсилює горе ще й усвідомлення відповідальності перед сином щодо гідного і справедливого вшанування його пам’яті. Сьогодні, через понад три роки очікувань, родина самотужки намагається домогтися присвоєння державної нагороди – ордену «За мужність» III ступеня (посмертно).
Своїми вчинками, людяністю і жертовністю Дмитро Лубін заслужив навіки вписати своє ім’я не лише в життєпис громади, у якій народився і виріс, а й викарбувати його в літописі незнищенної нації, нашої країни, котрій вірою і правдою, без відпусток і вихідних, за винятком тих короткочасних зустрічей з рідними, які були надані на знак поваги за заслуги, служив без 10 днів цілий рік. Це справедливо?! Бо ж саме за цю справедливість він і віддав життя.
Чорні від горя батьки прагнуть тільки одного: щоб їх сина пам’ятали, щоб згадували його коротке, як ранкова роса, життя і його неоціненний внесок у наше майбутнє, щоб достойно вшанували.
Смерть зупинила серце, але не змогла зупинити те, заради чого воно билося. Замовк голос та не замовкла пам’ять. Він став частинкою неба над Україною, тихим світлом у наших молитвах. Ми пам’ятаємо, Дмитре Лубін…
You cannot copy content of this page
