У кожній родині є свої скарби. Одні зберігаються у старовинних скринях і автентичних сервантах. Інші – у пам’яті, у спогадах і знаннях, які передаються від матері до доньки.
Для Валентини Кайданюк із села Зелена Поляна неоціненним скарбом є вишивка – мистецтво, яке поєднує покоління і зберігає пам’ять про материнську науку, духовна скарбниця, яку вона викохує руками і невтомно передає дітям.
– Коли я вишиваю, – розповідає пані Валентина, – то ніби знаходжу рівновагу. Труднощі і хвилювання розвіюються. Хрестик за хрестиком, які лягають на білосніжні полотна, стають для мене ліками, котрі приносять зцілення.
Ще змалку майстриня із захопленням спостерігала за спритними маминими руками, які звичайне полотно перетворювали на живу картину, що грала барвами і візерунками, знаючи, що невдовзі і сама стане берегинею цього мистецтва.
– Мама вишивала гладдю, вправно в’язала гачком розшивки до подушок, ажурне мереживо до простирадл. Її руки вплітали у полотно не лише нитки, а й частинку душі. Виходило дуже гарно. Мені теж хотілося усе прикрасити. Тож у 17 чи 18 років голка і нитка стали моїми творчими друзями. На своє весілля рушники вже вишивала сама, – розповідає наша героїня. – Я вміло опанувала техніку вишивки хрестиком. Бісером теж виводжу орнаменти. На моїх рушниках, подушках, серветках і скатертинах присутні різні кольори та візерунки. Проте перевагу віддаю чорно-червоним барвам.
Пані Валентина згадує, що свого часу, працюючи на пошті, надихалася роботами місцевих жительок, які часто обмінювалися схемами візерунків. Сьогодні ж усе набагато простіше: безліч автентичних і модерних схем-узорів у вільному продажу: «Побачив новий візерунок і вже хочеться його вишити, – ділиться наша землячка. – Довгими зимовими вечорами, після буденних домашніх справ, вишивка ставала тихою працею великої любові».
Майстриня розповідає, що над створенням, скажімо, одного рушника доводиться працювати понад місяць. Проте це, за словами героїні, нескладно: «Узявся та й робиш. А по завершенні на душі зринає незбагненне відчуття радості від досягнення мети».
Особливо зворушливо, що сьогодні це мистецтво не зупиняється на нашій рукодільниці. Поруч із матір’ю вправно вишивають бісером і нитками троє чарівних доньок: Галина, Катерина та Наталія. Разом вони ще змалку проводили години за полотном, ділилися думками, обирали візерунки та кольори. Цю традицію продовжують і сьогодні. У такі моменти народжуються не лише красиві речі, а щось значно глибше і важливіше – твориться спільна родинна історія.
Працюючи в місцевому Будинку культури, вишивальниця часто експонує власні вироби та вироби доньок на виставках, зокрема в Українській світлиці Центру культури і дозвілля Пулинської селищної ради та на фестивалі родинної творчості «Родинне вміння з покоління у покоління». Крім цього, пані Валентина разом зі знаними в громаді майстринями – Галиною Супрунчук, Іриною Бондарчук, Людмилою Ткачук та Тетяною Гаммою – свого часу доєдналася до мистецької акції «Узори Олени Пчілки на полотні. Звягель-Пулини» та наносила орнамент на 24-метрове полотно.
Талант Валентини Кайданюк не тільки у вмінні створювати дивовижні вишивки. Найбільший її дар – у здатності берегти і передавати далі те, що не має ціни: сімейне тепло, духовну спадщину і відчуття приналежності до власного роду.
Своїми знаннями вона щедро обдарувала і місцевих дітлахів, які відвідували гурток декоративно-ужиткового мистецтва Зеленополянської школи, де свого часу працювала майстриня. Друге життя пані Валентина подарувала і рушникам, які вишила її тітка Любов Дмитрівна Бура, 1939 року народження, передавши їх до Української світлиці Центру культури і дозвілля Пулинської селищної ради в рамках етнографічного проєкту «Українська хата – берегиня роду».
У кожному хрестику – зосередженість і натхнення. У кожному кольорі – емоції та почуття. У кожній завершеній роботі – частинка душі. У кожному орнаменті – відлуння родинної пам’яті. Її вишивки випромінюють особливе тепло. Кожна з них: чи та, що схована далеко в шафі, чи та, що є окрасою в кімнаті, по-особливому дорога серцю.
– Хочу, щоб діти в моїх вишивках згадували себе і мене за теплими сімейними вечорами, за душевною бесідою. Як ми разом раділи великим і малим узорам, що, немов пташиний політ, зринали на білих полотнах. Якщо свого часу мої дівчата захочуть поділитися моїми роботами як експонатами музею, я не буду проти. Ба навіть навпаки, радітиму, що моя кропітка праця стане реліквією духовних знань для наступних поколінь. Я вишиваю з любов’ю! – на завершення бесіди додала талановита землячка.
Фото з сімейного архіву Валентини Кайданюк
You cannot copy content of this page
