Про діяльність хору, історію його виникнення, про боротьбу піснею наших громадян, що, перебуваючи у Польщі, думками та серцем – з рідною Україною, ви дізнаєтеся з нашого матеріалу. Не менш унікальною є і життєва історія Тетяни Гижи, яка працювала листоношею, швачкою, продавчинею, але все життя мріяла співати. Як у момент відчаю сама доля звела її з однодумцями, подарувавши можливість займатися улюбленою справою, – читайте далі.
Тетяна Гижа (Войцехівська) народилась в с. Нарцизівка. Ще маленькою разом батьками переїхала жити до с. Ясна Поляна, де і минуло її дитинство. У 1996 році закінчила Яснополянську середню школу. Далі пішла в самостійне життя. Вийшла заміж, переїхала до Пулин (тоді Червоноармійська), народила двоє донечок. Паралельно закінчила Житомирське ПТУ 18 за спеціальністю продавчиня.
«Всього бувало за цей період і доброго, і поганого, – розповідає про себе пані Тетяна. – У 2004 році тато допоміг купити будинок у с. Ясна Поляна, де влаштувалась на роботу листоношею. На жаль, з чоловіком ми розлучились, кожен пішов своїм шляхом. Почувши про відкриття у нашому містечку швейної фабрики, пішла вчитись на швачку. Поки фабрика добудовувалась, на навчання нас возили у м. Новоград-Волинський на фабрику «Леся». На підприємстві пропрацювала півтора року, спочатку швачкою, а згодом – завідуючою складським приміщенням. Тут познайомилась зі своїм чоловіком і у 2009 році вийшла заміж та переїхала жити до с. Врублівка Романівського р-ну. Народила ще двох дітей. А в 2015 році вийшла на роботу у поштове відділення с. Камінь Романівського р-ну, була начальницею відділення зв’язку. Роботу дуже любила, подобалось працювати з людьми, які мене оточували».
Змінивши місце проживання та роботу, Тетяна Гижа стійко приймала виклики долі. Щоб повністю не поринути у щоденну рутину, жінка знайшла те, що давало їй сили. Це – пісня. У 2016 році вона вперше прийшла до Врублівського Будинку культури, де черпала сили та натхнення розвиватися духовно.
– Любов до пісні прищепили мої батьки, адже обоє гарно співали. А також вчитель музики Анатолій Шевченко. Зерна великої любові до рідної мови, культури, пісень у мою душу закладала вчителька української мови та літератури Раїса Шевченко. Тому дуже люблю співати саме українські пісні, – мовить Тетяна Гижа.
У 2020 році Тетяна разом із чоловіком прийняли складне рішення: переїхати до м. Вишгород. Жінка залишила роботу, друзів та звичне життя. У новому місті влаштувалася працювати продавцем в АТБ-Маркет. Кардинально змінивши життя, почала будувати амбітні плани і вчитися. Спочатку здобула фах товарознавиці, згодом перекваліфікувалася на заступницю керуючого магазину. Вступила до МАУП (зараз на третьому курсі) на спеціальність «Фінанси, банківська справа та страхування».
«Звичайно за весь проміжок життя нічого не давалось просто. Це завжди навчання, труднощі, бажання не втратити себе, як особистість, не зламатись. Переїхавши до Вишгороду, спів якось відійшов на другий план. Робота, навчання, щоденна рутина, діти. 24. 02. 2022 р. – ВІЙНА. Все, що здавалось важливим, стало враз далеким і примарним, у голові все ніби – як в тумані: паніка, нерозуміння до кінця, що це відбувається насправді з нами», – розповідає Тетяна про найстрашніший день для кожного українця.
Знаходитися у місті, що неподалік Києва, було небезпечно, тому дітей швиденько відправили до дідуся Франца Войцехівського у с. Ясна Поляна. А коли почався обстріл Житомира і уламок ракети знайшли біля Яснополянського ставка, вирішили на деякий час відправити дітей до Польщі. Сама ж Тетяна Гижа з чоловіком та зятем залишилася у Вишгороді. Родина пережила холод, підвал, гору заспокійливих ліків, вибухи, ДРГ, повітряні тривоги…
– Йдеш на роботу безлюдними вулицями міста, де зустрічаєш лише десятки голодних тварин. Ірпінь, Буча, Гостомель, Демидів… бачиш з восьмого поверху квартири, що все це відбувається навколо тебе. Огортає паніка… Знову тепло одягаєшся, спускаєшся у підвал, бо там ти можеш заснути, навіть під постійне скавчання собаки тітки Іри, щоб вранці знову йти на роботу. А тоді цілий день думки: «як там діти». Хлопці з ТО просили цигарки взяти, як привезуть, тітка Іра – у погребі, хотіла кави і шоколаду, та й продуктів у неї нема, потрібно взяти, – розповіла про життя під обстрілами наша землячка.
Так тривало місяць, поки 1 квітня магазин, де працювала Тетяна, не закрили. До цього часу жінка мала сенс перебування у Вишгороді, адже виконувала роботу, що була потрібна людям. Для цього вона жертвувала дорогоцінним часом, який могла провести з дітьми.
Тетяна Гижа розповіла нашій журналістці, як прийняла важливе рішення покинути все і поїхати до Польщі, де знову було необхідно починати все спочатку:
– Настав справжній ступор, реальне розуміння, що я не можу покинути все. Дзвінок найстаршої доньки 9 квітня привів до тями: «Мамо, я тобі взяла квиток, завтра о 8.30 у тебе потяг з Києва до Перемишля. Можеш нічого не брати окрім документів». Я машинально почала щось збирати. Після документів у валізу поклала наші вишиванки. Оскільки племінниця теж поїхала до Познані з моїми дітьми, побігла і забрала її вишиванку теж, наші будинки недалеко один від одного. На той момент, для мене це були найдорожчі речі, які дійсно мали значення. І ВСЕ!
Ніч без сну… різні шалені думки… відчуття, що ти залишаєш частину свого життя, яке розділялось на «до» і «після», «там» і «тут». Дорога була складною саме психологічно, бо в оточенні люди, історії яких одна від одної трагічніші. Вже у Перемишлі прийшло розуміння, що я – у чужій країні. Але те наскільки була організована волонтерська допомога цілодобово, вражало. Гаряча їжа, чай, кава, солодощі, вода, перша допомога, перекладачі. Передати ці відчуття неможливо. На вокзалі – сила людей і не хочеться вірити, що все це відбувається саме з тобою. Далі – ще ніч на вокзалі, сім годин у потязі до Познані і… нарешті… зустріч з дітьми, яких я не бачила з 24 лютого. Це 47 днів, а здавалося, що минула вічність.
Перші два тижні Тетяні було важко. Разом з нею – четверо дітей, племінниця та онука, а також кіт, якого привезли з України. Затим прийшло розуміння, що потрібно шукати роботу. А найгострішою була потреба у пісні та непереборне бажання допомагати Україні. Тетяна швидко знайшла роботу, бо звикла до будь якої праці. Спочатку в українському кафе вона ліпила вареники, далі стала адміністраторкою. Паралельно шукала інший заробіток, щоб мати час для дітей, для відпочинку, для того, щоб жити.
– Пані Тетяно, розкажіть, як ви потрапили до співочого колективу, як змогли знайти однодумців, перебуваючи у Польщі?
– Це сталося випадково. Травмувавши на роботі руку, я записалась на масаж. Розговорилися, сказала, що люблю співати, а масажист-волонтер розповів про знайомих дівчат, які плетуть маскувальні сітки і співають у хорі. Дав контакти, і так я знайшла своїх однодумців. Це неймовірні люди. Вони, як і я, живуть з українською піснею, любов’ю до України, черпають сили від співу. Люди з різних куточків України, різних професій, талановиті. Ми стали однією сім’єю – Jesteśmy z Ukrainy – Ми з України. Ніколи не думала, що почну вчити ноти, які так не любила у школі. Нині освоюю нотну грамоту із великим задоволенням, адже тепер точно знаю, що це мені потрібно.
– Розкажіть, коли утворився колектив, про його учасників?
– Хор «Ми з України» 24 квітня 2022 року створили жінки з різних куточків України. Це люди з вищою освітою, котрі мали роботу в Україні та своє життя, але змушені були все залишити. Жінки об’єдналися для спільної мети під час участі у благодійному концерті на Площі Свободи у м. Познань. Нині наш хор – це 15 людей, які щиро закохані в українську пісню. Кількість та склад учасників постійно змінюється, долучаються чоловічі голоси, інструментальні виконавці. Хтось повертається додому, хтось знаходить себе в іншій сфері, хтось змінює місце проживання.
Керує колективом молода, талановита, професійна – Анастасія Мудракова. Завдяки завзятій керівниці хор почав виходити на більш професійний рівень. Маємо також цимбаліста – Назара Стефанко. Дует Насті і Назара – щось неймовірне. Ніколи не чула, як звучить домра і цимбали – це заворожує.
– Ми знаємо, що ваш колектив влаштовує благодійні концерти. Як ваші виступи сприймають іноземці?
– За час існування брали участь у різних благодійних заходах, де збирались кошти на допомогу українським військовим, лікарням, дітям, просто людям, які потребують підтримки. Хор має свою сторінку у Фейсбук, де можна побачити та почути наші виступи. 15 січня під час участі у Різдвяному дійстві «ХХV Кутя», було відчуття, що ти вдома. Все відбувалося як вдома: кутя, коза, щедрівки, колядники, щирі оплески глядачів, повен зал українців та поляків. Це було неймовірним об’єднанням людей. Під час заходу збирались кошти для Харківської дитячої лікарні.
І, звичайно, до болючої дати для українців та всього світу ми готувались з трепетом. Рік для кожного тяжкий. Виступ 25 лютого у Kościół OO. Jezuitów справив незабутнє враження. Відбулась спільна молитва, на кожен твір, який ми виконували присутні вставали і сльози, які були на очах у кожного, залишали свій слід у душі. А 26 лютого у Barak Kultury ми знову відчули, що рухаємось у правильному напрямку, побачивши щирі емоції глядачів.
– Чи відчуваєте ви підтримку від польського народу?
– Так, поляки відвідують наші благодійні виступи і долучаються, хто як може. Вони щиро вірять у нашу Перемогу. Висловлюю велику вдячність за підтримку та розуміння Митрополиту Познанському архиєпископу Станіславу Ґондецькому, директору Карітасу архидієцизії Познанської отцю Марціну Янецькому (він є глава конференції РКЦ в Польщі), Суперіору Дому законного отців-єзуїтів ксьондзу Даріушу Міхалському, Митрофорному протоієрею ПЦУ, Капеланської служби у справах українських емігрантів Івану Дзюбі, Генеральному консулу України Юрію Токару, а також громадському діячу Марціну Станєвському за допомогу Україні.
– Віднедавна хор «Ми з України» став частинкою міжнародної благодійної фундації RwP-Razem w Polsce. Як це вплине на розвиток колективу?
– Для нашого аматорського колективу – це великий крок уперед. Маємо надію на плідну співпрацю, адже фундація займається питанням українців не тільки в Україні, але і в Польщі. Працюю з ними вже кілька місяців і вдячна людям за їх позицію. Приємно, що мені довірили бути представницею від нашого хору у фундації, це додає сили. Наш колектив вже має перші вагомі перемоги. Нещодавно хор зайняв призове місце у Міжнародному фестивалі-конкурсі «Україна єднає світ». Також ми стали лауреатами ІІ премії у конкурсі «Джерело». У планах – розповсюджувати українську культуру далі, адже весь світ вже зрозумів, хто такі українці, що ми нація, яку не зламати!
You cannot copy content of this page