Повномасштабне вторгнення росії в Україну повністю змінило життя усіх українців і розділило на «до» та «після». Чи не найважче довелося представникам органів місцевого самоврядування, які стали ватажками дій на місцях і почали з перших годин великої війни тримати надійний тил: організовувати та споруджувати захисні укриття і блокпости, заспокоювати та дисципліновувати населення на випадок надзвичайних воєнних ситуацій, відправляти до військових установ добровольців захищати рідну країну від окупантів, знаходити нові домівки для переселенців із зони бойових дій та проводити скорботні церемонії прощання із загиблими воїнами-Героями…
А як із цим обсягом нових обов’язків справилася Валентина Бовсунівська, яка у 2015 році стала головою сільської ради, а у 2017 р. – після реформи децентралізації – призначена очільницею Бабичівського старостинського округу Пулинської громади? Неймовірні зізнання посадовиці – читайте далі.
– Валентино Миколаївно, пригадайте 24 лютого 2022 року. Як війна розпочалася для Вас?
– 24 лютого 2022 року після 5 години ранку зателефонував один добрий знайомий і сказав: «Валентино Миколаївно, а ви знаєте, що війна почалася?». Чесно кажучи, не дуже вірилось. Моя родина відразу почала дивитись новини. Ближче до 6 години зателефонував зять-військовий Сергій до доньки, говорив менше хвилини. І він теж сказав, що почалася велика війна. Наказав їй, щоб зібрала необхідні речі, документи і була готова до евакуації. Пізніше (ближче до 7 години) мала дзвінки від керівництва Пулинської громади, військовозобов’язаних та місцевого населення. Потім дехто з наших хлопців поїхали у військкомат, решта чекала мого повернення з Пулин для визначення подальших дій. Ось так і розпочалося воєнне лихо, якого ніхто не чекав» – розповідає очільниця Бабичівського старостинського округу Валентина Бовсунівська. – Після 24 лютого, крім основної роботи, додалося вирішення інших важливих питань. Це було, зокрема, підвезення військовозобов’язаних до військкомату. На початку повномасштабного вторгнення не розуміли якою буде ця війна і яким чином маємо боронити нашу країну, тому власноруч готували славнозвісні коктейлі Молотова, які, на щастя, нам не пригодилися. Але настільки дружно саме жінки робили ці коктейлі! Ніхто не шкодував потрібного матеріалу, зносили що у кого було. Чому займалися цим жінки? Бо наші чоловіки саме у той час знімали вказівні знаки з написами населених пунктів, а так, як ми живемо біля траси міжнародного значення «Київ-Чоп», то довелося зняти більше 30 дорожніх знаків (знімали, звичайно, так, щоб не пошкодити). Я, в основному, слідкувала, щоб дотримувалися техніки безпеки.
Також споруджували і зводили блокпости на в′їздах у населені пункти та організовували чергування. Як і всі жителі громади, наш старостат теж дружньо – від старших до молодших – активно працювали на побудові блокпостів. До одного населеного пункту був захисний блокпост із дерев′яних колод, до іншого – з мішків із піском. Як правильно будувати – я не втручалася, мене тільки запитували чи можна брати ті чи інші матеріали. Ланцюги з їжаками нам передали жителі з Нового Заводу. Старші груп склали списки, організували чергування, а дівчата варили гарячі чаї. Чи реально потрібні були ці блокпости – то інше питання. Але те, як усі ці спільні дії потужно об′єднали наше населення, то з перших днів було зрозуміло, що нас – ніхто не переможе!
Серед нових обов’язків був контроль за забезпеченням населення продуктами і товарами першої необхідності. Також організовували підвіз наших жителів при потребі до Пулин і Житомира, адже від початку великої війни перестали курсувати рейсові автобуси і маршрутки, не було стабільного постачання продуктів у магазини.
Ми розуміли, що до такої війни ніхто не готувався і потрібно допомагати нашим захисникам одягом, взуттям, засобами гігієни, медикаментами. Щоб усе це отримати і передати військовим, то телефонували знайомим і намагалися купувати за свої кошти, щось привозили безкоштовно і одразу відправляли на передову.
Наш старостат також долучився до збору продуктів харчування для Пулинської тероборони. Пізніше вирішили зробити тушонки і передавали теж на передову. І тут наші жителі спрацювали дуже швидко: молодь знайшла, де можна придбати м’ясо (ринки тоді не працювали), а місцеві господині погодилися приготувати ці консерви.
Із перших днів війни почали прибувати переселенці. Це в основному були люди, які їхали до своїх родичів. Пізніше почали приїжджати сім′ї з інших областей, яким потрібно було надати будинки та допомогти облаштувати побут.
Ну і звичайно, проводилася велика роз’яснювальна робота з населенням щодо поведінки під час військового стану. Мені особисто не важко було спілкуватись з людьми, адже майже 26 років я працювала фельдшеркою, з них 22 – у Бабичівському старостаті.
Війна ще більше згуртувала жителів трьох сіл одного старостату – Бабичівки, Видумки та Будища – і ми стали великою дружною родиною!
У питаннях, по яких була не компетентна, завжди можна було звернутись до мудрого керівника – очільника Пулинської громади Олександра Станіславовича Гаврилюка, який з нами був на зв’язку 24 години на добу 7 днів на тиждень. Хочу зазначити, що всі начальники відділів, заступники, старости, усі працівники громади, як і всі жителі, – за період війни стали дуже близькими людьми, які завжди готові прийти на допомогу один одному.
У травні по теленовинах ми дізналися, що багато українських територій заміновано та окуповано. Тому для забезпечення продовольчої безпеки вирішили взяти участь у проєкті «Сади Перемоги», який жителі округу підтримали одноголосно. На кількох гектарах землі біля Видумки ми посадили-посіяли та виростили кілька тонн картоплі, сотні кілограм моркви, червоних буряків, капусти, цибулі та помідорів, які консервували наші господині для військових на передову.
На сьогоднішній день я пишаюся хоробрістю та мужністю тих, хто на передовій. Пишаюся згуртованістю наших жителів, які з перших днів війни не чекали якихось вказівок, а самі запитували що робити, яка потрібна допомога. Я тішуся тому, що майже всі жителі старостату пропонують реалізувати свої цікаві ідеї та роблять свій внесок у Перемогу.
– Чи траплялося вам робити щось, до чого б ви ніколи не подумали, що будете причетні? Розкажіть про цей досвід
– Озираючись на усі ці воєнні місяці, то страшно подумати скільки усього було пережито і зроблено. Хто б міг подумати колись, що я з жителями Бабичівки та Видумки будемо робити блокпости, коктейлі Молотова, знімати знаки по трасі… Це ліпше картинки з якогось фільму-апокаліпсису чи сну жахів, але, на жаль, це все уже стало нашою реальністю!
Я ніколи не думала, що буду у вечірні та нічні години проводити час у соцмережах, слідкувати чи з′являється там нова інформація про наших односельців із передової, передивлятись списки та фото полонених, спілкуватись з сім′ями, які теж шукають своїх рідних, не думала, що буду через групу, створену у вайбер, оперативно спілкуватись зі своїми жителями.
Не думала, що будемо у нашій красивій країні садити Сади Перемоги.
– Чи бували моменти за останні 9 місяців, коли ви вже були на межі та думали, що не впораєтеся зі своїми обов’язками? Як це було? Що було найскладнішим?
– Було багато моментів за період війни, коли було важко – і фізично, і морально. Але для мене головне, щоб усі були живі і здорові, щоб був мир в Україні і на всій землі, а все решта – при підтримці родини, жителів старостату, керівництва, друзів – можна вирішити.
Я не з пліток знаю, як це втрачати рідних на війні. Мій найкращий зять, мій другий син Сергій – досвідчений десантник. Наприкінці березня з ним обірвався зв’язок у зоні бойових дій на Харківщині. Що з ним сталося – убитий чи у полоні – наразі невідомо. Прикро про це говорити, але я належу саме до тих родин, яких воєнне лихо торкнулося дуже близенько. До того ж, усі жителі старостату, хто зараз на війні, мені наче рідні. Деякі з них виросли на моїх очах, дехто товаришує зі мною і моїми дітьми, з деякими разом працювали, хтось допомагав при потребі, а хтось – сусід.
Нині найважче підібрати слова, щоб підтримати родину при втраті рідної людини. Коли на війні загинув молодий хлопець із Бабичівки Ілля Туз, то я з пів години плакала, поки взяла себе в руки та опанувала себе. Потрібно було зібратися та повідомити рідним про загибель воїна, сестра якого перебувала за кордоном, а мама серйозно хворіла.
Потім я не знала, як сказати своїй доньці та свасі, що Сергій безвісти зник, важко було підібрати слова для молодої вдови, матері 3 дітей. Важко знайти слова підтримки, коли рідні телефонують і кажуть, що їхній син або чоловік чи онук не виходить на зв’язок. Важко давати відповіді своєму онуку, який часто запитує: чому тато не телефонує…
– Розкажіть про допомогу переселенцям? Скільки їх у вас?
– Спочатку у нас були переселенці, які приїхали до родичів і знайомих. Як із селищної ради, так і ми самі, допомагали продуктовими наборами, засобами гігієни. Пізніше почали їхати люди, які мали з собою тільки необхідні речі. Для них потрібно було знайти житло, допомогти облаштувати побут і жителі нашого старостату не стали осторонь цих проблем. Звичайно, підшукували оселі. Були хати, куди можна було відразу заселити біженців, а були такі, що по декілька років ніхто у них не проживав. Тому такі будинки ми впорядковували. Більшість жителів, тільки почувши про переселенців, почали пропонувати допомогу: хтось ніс продукти харчування, посуд, постільну білизну, засоби гігієни, волонтери з Житомира привезли холодильники, електроплити, біотуалет для людини з інвалідністю, облаштували літній душ. Мешканці старостинського округу підтримували продуктами харчування. Надали земельну ділянку, яка була придатною для висаджування та сівби овочів. На даний час у нас проживає 13 переселенців у 5 будинках. Овочами їм допомагаємо з наших Садів Перемоги.
– Як виникла ідея Садів Перемоги? Хто підтримав?
– Десь прочитала, що такі проєкти діяли у країнах, коли була у цьому потреба під час тривалих бойових дій. І щось схоже почали закликати робити в Україні задля забезпечення продовольчої безпеки. Я подумала, а чому і нам не приєднатись до доброї справи: живемо у селі і землю любимо. Адже однією з характерних рис кожного українця є працьовитість. Тож із приходом весни кожний розпочинає працювати на землі, дбаючи про врожай, необхідний для зимового запасу.
Минула весна внесла корективи у наше життя, зробивши її якісно відмінною від попередніх. Тепла пора року дала зрозуміти, що буде складно і доведеться підтримувати і допомагати. Вважаю, що кожний, хто любить свою країну, як рідну матір, повинен зробити свій внесок у Перемогу. Своєю думкою поділилась з жителями округу і відразу отримала підтримку, з перших хвилин почали запитувати, де будемо брати насіння.
І, напевно, коли ти хочеш робити добрі справи, Бог відразу дає тобі людей, які допоможуть. Швидко знайшлася земельна ділянка, підприємці допомогли підготувати поле до садіння овочів. Тільки подумали про посадковий матеріал, як зателефонували і повідомили, що Іван Прокопчук зі Сколобова пропонує насіння картоплі, цибулі, моркви. Взяли і почали сіяти-садити.
Насіння капусти та буряка купувала за свої кошти, розсаду помідорів надала жителька, яка має парник, інша – у своєму висіяла капусту. Родина Тетяни Кравчук та Олени Дзюби надали свою техніку на посадку картоплі і подальший її обробіток. Місцеві орендарі забезпечили пальним, добривами та гербіцидами. Долучилися до проєкту більше 70 осіб. Відчувалося, що кожен працював із задоволенням. Це стало нашою спільною справою, яка допомогла відчути свою значимість та згуртуватися у такі нелегкі часи.
На наших ділянках були різні категорії населення з усіх трьох населених пунктів. Це і люди працездатного віку, і пенсіонери, студенти, учні, чоловіки і жінки, їхні діти. Кожен від самого початку у міру необхідності і власних можливостей виконував посильну фізичну роботу: хтось надавав послуги кіньми, хтось мотоблоком і трактором, хтось садив, сапав, полов бур′яни, збирав урожай тощо. Понад 70 осіб взяли участь у вирощуванні овочів від посадки до збору врожаю. Чесно кажучи, я не думала що стільки людей приєднається до цього проєкту.
– Як вас змінила війна та жителів старостату?
– Війна, як і більшість родин України, мою сім′ю не обійшла стороною. Я дуже добре розумію тих матерів, дружин, дітей, бабусь, чиї рідні на передовій. Більшість з них не думають про матеріальні цінності та звертаються молитвами до Бога, просимо про збереження життя як рідних, так і зовсім незнайомих людей, молимось за наших захисників.
Для мене зараз найголовніше є Перемога, щоб усі воїни повернулися додому здорові, щоб знайшлися і були живі ті, хто вважається безвісти зниклими. Я, як і багато інших жителів, зробили великий запас консервації, щоб можна було поділитись з тими, хто потребує допомоги.
Спілкуючись з вами, Денисе Юрійовичу, як із журналістом, від весни 2022 року – це була перша субота (бесіда велася 19 листопада, – примітка журналіста), коли я собі дозволила зробити вихідний і просто поговорити з хорошою та приємною людиною.
Всі працівники селищної ради, звичайно, і раніше працювали, як один злагоджений механізм, а нині стали наче одна дружня родина, кожний з нас підтримає один одного у будь яку важку хвилину життя. Жителі нашого округу були не менш єдиними, а від початку війни згуртувалися ще більше. Ми ж Українці – і цим все сказано! І дякую Богу за те, що дає нам сили, розум і витримку.
Які плани на майбутнє? Перш за все, – чекаємо на Перемогу. І, звичайно, будемо робити максимальний внесок в її наближення. У мене є велике бажання і на сьогоднішній день деякі напрацювання, щоб наші села збільшувались, поверталася молодь, створювалися робочі місця.
Ми побачили, що можемо багато чого робити. Бажаю усім Перемоги, миру та здоров′я. Дякую Богу, що я живу у такій прекрасній країні, де такі чудові працьовиті люди. Дякую всім жителям свого старостату за те, що вони є у моєму житті!
You cannot copy content of this page
