Олександр Халабуда вперше брав участь у турнірі «Сильні України». Каже, вражень залишилося чимало. Адже поруч були не лише ветерани, а й військовослужбовці та люди, яких цілком заслужено можна назвати найсильнішими.
«Вражень маю багато, адже там змагалися не лише ветерани, а найсильніші люди та військовослужбовці з усієї України. Це навіть не змагання, а більше реабілітація, гра, азарт», – ділиться Олександр. Наступного року ветеран хоче повернутися на турнір уже більш підготовленим. Ця готовність рухатися вперед – мабуть, одна з головних рис характеру Олександра.
Олександр народився і виріс у селі Новини. Навчався у Житомирському технологічному університеті, працював у Києві на СТО. Одружився. Разом із дружиною Тетяною виховують трьох дітей – двох доньок та сина.
Маючи трьох дітей, 1 вересня 2022 року Олександр добровільно став на захист України. Досвіду військової служби до цього не мав і, як зізнається, не уявляв, що чекає попереду.
Спочатку Олександр мав бути водієм. Та після навчань його призначили кулеметником, навідником у складі новосформованої 77-ї бригади ДШВ. У підрозділі було багато добровольців. Людей, які, як і Олександр, свідомо зробили свій вибір і пішли захищати країну. «Це були вмотивовані патріоти. На жаль, війна забирає кращих із кращих, і багато побратимів загинули», – із сумом говорить ветеран.
Під час навчань Олександр Халабуда отримав позивний «Математик» – через здібності, які проявив, виконуючи завдання. Згадує той період із теплом: багато спілкувалися, разом навчалися, жили пліч-о-пліч. Саме тоді між добровольцями зав’язалася справжня дружба. А потім були бойові виходи…
Бойовий шлях Олександра розпочався у районі Красної Гори поблизу Бахмута. 1 березня 2023 року він отримав перше поранення під Богданівкою. Ноги сильно посікло уламками. Два тижні лікування, місяць відпустки – і знову повернення у стрій. Тоді тривали одні з найзапекліших боїв за Бахмут. У травні 2023 року саме там Олександр отримав важке поранення, внаслідок якого втратив кінцівку лівої ноги.
Лікарі у Дніпрі робили все можливе, щоб зберегти кінцівку. Та врятувати її не вдалося. Попереду були операція, лікування, реабілітація і новий етап життя, до якого потрібно було пристосовуватися буквально крок за кроком.
Реабілітацію Олександр проходив на Вінниччині. Там же у вересні 2023 року відбулося протезування. «Спочатку рухатися на протезі було дуже не зручно та боляче, але з часом звик», – розповідає захисник, адже звикнути до протеза – це одне. Навчитися жити після втрати кінцівки – зовсім інше.
Найважчим був перший рік після поранення.
– Перший рік після поранення не було бажання жити. Але я бачив, що багатьом хлопцям набагато гірше – вони втратили обидві кінцівки чи мали серйозні ускладнення. Тому я просто не міг опустити руки та здатися», – згадує Олександр.
У цей час надзвичайно важливою стала підтримка родини. Дружина, діти, рідні були поруч у найскладніші моменти. Не менш значущим стало спілкування з іншими ветеранами. Люди, які самі пройшли через поранення, втрату побратимів, тривалу реабілітацію і складне повернення до цивільного життя, не потребують зайвих пояснень. Вони розуміють одне одного без слів.
«Багато вартує спілкування з такими ж ветеранами, а їх приклад надихає рухатися далі», – переконаний Олександр, який ставить нові цілі і досягає їх.
Сьогодні ветеран не просто пересувається на протезі. Він веде активне життя, має господарство, город, сідає за кермо автомобіля, працює на тракторі. А ще грає у футбол!
Його віддушина – житомирська ампфутбольна команда «Титани» – спортивний клуб для ветеранів та людей з ампутаціями кінцівок, створений у Житомирі у 2025 році. Спочатку команда тренувалася на базі католицького спортивного клубу «Дон Боско», а нині активно розвиває в Україні новий для багатьох вид спорту – ампфутбол.
Про війну Олександр говорить небагато. Каже, що запам’яталося багато хороших моментів, а про погане згадувати не хоче. Та є те, про що мовчати неможливо, – побратими. З тими, з ким проходив навчання, жив в одній палатці, разом ішов у бій, він дуже здружився. Тому втрачати їх було і залишається найважче. «Вони були вмотивовані, справжні патріоти. Я пишався собою і ними», – згадує Олександр.
Війна залишила у його житті не лише фізичний біль і втрату. Вона назавжди змінила коло людей, яких він називає своїми. Частини з них уже немає поруч, але пам’ять про них залишається.
Сьогодні Олександр часто стикається з ситуаціями, коли люди просто не знають, як правильно спілкуватися з ветеранами. Іноді через бажання підтримати люди починають жаліти. Та сам ветеран радить цього не робити.
Ветерани – такі ж люди. Вони хочуть жити, працювати, спілкуватися, займатися спортом, виховувати дітей, мати свої захоплення і просто радіти звичайним речам.
Іноді для підтримки не потрібно багато слів. Достатньо висловити вдячність, сказати кілька щирих слів чи просто потиснути руку.
Олександр Халабуда переконаний: ветеранам важливо триматися своєї спільноти, адже саме ті, хто пройшов подібний шлях, найкраще розуміють, як підтримати одне одного і допомогти.
Історія Олександра Халабуди – не про те, що після тяжкого поранення все стало легко. Навпаки. Вона про те, що навіть після найважчих випробувань можна знову навчитися жити.
Сьогодні Олександр уже думає не про те, що втратив, а про те, що може зробити далі. Можливо, саме в цьому і є справжня незламність – не заперечувати свій біль, але й не дозволяти йому визначати все подальше життя.
Олександр Халабуда власним прикладом показує: поранення не ставить крапку. Крапку ставить лише людина, якщо перестає рухатися вперед. А він рухається. І цим доводить не лише свою силу, а й силу тих, хто був поруч із ним у найважчі моменти – родини, побратимів, друзів та всієї ветеранської спільноти.
Історія нашого земляка Олександра Халабуд – це історія про силу духу, підтримку родини та вміння знову ставити цілі у житті. Нещодавно ветеран війни із села Новини Курненської громади гідно представив рідний край на Всеукраїнському турнірі «Сильні України» у Бердичеві. Про участь у спортивному заході, життєвий та бойовий шлях ветерана – далі у матеріалі.
