У центрі села Соколів знаходиться комунальний заклад «Центр надання соціальних послуг» Курненської сільської ради. Тут мешкають кілька родин, які приїхали із східних та південних областей країни, де тривають бойові дії. Переселенці та переселенки намагаються не думати про втрачені оселі та докладають максимум зусиль, щоб адаптуватися у Курненській громаді: садять городину, шукають роботу та займаються спортом.
Про нове життя після евакуації – у спецрепортажі.
– Нині у нашому комунальному закладі мешкає 12 переселенців, – розповідає завідувачка відділення Соколівського соціального центру Юлія Мирутенко. Вона теж виїхала на Житомирщину із Київської області. – До повномасштабного вторгнення жили у Бучі. За кілька днів до 24 лютого 2022 року з дітьми поїхала до батьків у Ружинський район. А потім почалося те жахіття, про яке усі ми знаємо. Там, на Київщині, втратили квартиру, вона повністю зруйнована. Повертатися нікуди.
Пані Юлія приїхала жити у Соколів влітку минулого року. Саме тут агрофірма, в якій працює чоловік, обробляє землі.
– Оскільки чоловік постійно знаходився у Соколові, тому вирішили оселитися у цьому селі. Винайняли житло, а згодом мені запропонували роботу у соціальному центрі, – мовить далі Юлія Мирутенко. – Люди, які живуть у нашому закладі, стали єдиною великою родиною. Підтримують одне одного: разом трудяться на городах, виховують дітей, ходять до лісу по гриби, займаються консервацією, інколи влаштовують спільні пікніки та беруть участь у волонтерських акціях на підтримку Збройних Сил України. Нам легко спілкуватися, адже маємо спільний біль – втрату осель, в яких мріяли зустріти щасливу старість та чекати у гості онуків.
«Кілька днів знаходилися у погребі. Поруч вибухали будинки. Було дуже страшно!»
До розмови приєднується пані Лариса. Вона мешкала на Харківщині у смт Дворічна. До евакуації жінка займалася підприємницькою діяльністю, утримуючи на ринку продуктові кіоски.
– У вересні 2022 року почалося активне бомбардування нашої території. Кілька днів знаходилися у погребі. Поруч вибухали будинки. Було дуже страшно! – згадує Лариса Опара.
Одного вечора під час обстрілів почули на дворі крики про допомогу. Вибігли з укриття і побачили поранених людей. У чоловіка літнього віку була серйозна кровотеча через поранення живота осколками боєприпасів. Поруч кричала від болю бабуся, яку відкинуло вибуховою хвилею і була вивихнута ключиця. Кожному надавали домедичну поміч, бо працівники карети швидкої допомоги не могли одночасно усім надати допомогу.
Після страшних днів і ночей люди зважилися на втечу. Був лише один варіант – дорога на Харків, бо в усі інші напрямки – мости підірвані.
Родини із чотирьма дітьми швидко сіли у два легкові автомобілі та без речей (прихопили лише документи), поїхали, незважаючи на ризик загинути під час дороги.
– Ми їхали під обстрілами. Не зупинялися ні на секунду, – мовить далі пані Лариса. – Діставшись до Харкова, вирішували куди їхати далі. Подзвонили до друзів Романчуків, які мешкали на Житомирщині. І вирішили їхати до них. Так ми опинилися у Соколові.
Небезпечна поїздка завершилася пізно увечері. У Соколові їх гостинно, наче рідних, зустрічали старостка Алла Халімовська та місцеві жителі. Переселенців нагодували гарячим супом та поселили у комфортні кімнати.
– Ми того вечора наче ожили, – з усмішкою на обличчі зазначає пані Лариса. – Наступного дня нас забезпечили усім необхідним: принесли одяг, овочі та фрукти, посуд для приготування їжі. Сімейний лікар усіх оглянув, надав потрібну медичну допомогу. На третій день перебування у Соколові діти пішли до школи, де їх гарно зустріли та приділяли максимум уваги.
– Милосердя соколівців нас вразила до глибини серця. Ми не сподівалися, що нами так будуть опікуватися, – кажуть переселенці.
Через тиждень після приїзду у Соколів переселенці дізналися від знайомих, що після їхнього відֹ’їзду – одразу наступного дня – їхні будинки у Харківській області обстріляли, жити у них неможливо, вщент також зазнали руйнування через бомбардування і магазини та торгові кіоски на ринку, де працювала Лариса Опара.
– Нам більше немає куди повертатися, – кажуть родини переселенців. – Усе, що нажили важкою працею, – знищено!
Адаптація до нової реальності
Жителі Харківщини уже майже рік живуть у Соколові. За цей час майже стали соколівцями: восени ходили до місцевого лісу по гриби, взимку колядували, весною почали сіяти та садити городину, а дехто нині уже влаштувався на роботу.
– Прийняти нову реальність переселенцям допомогли психологи, які приїздили у соціальний центр, – каже Юлія Мирутенко. – Духовні бесіди допомогли швидше адаптуватися. Дуже радію за Наталію, яка нещодавно влаштувалися на роботу в магазин у селі Улашанівка.
– Спочатку було важко змиритися з тим, що лишили рідні місця і приїхали у невідоме село, – мовить переселенка Наталія Волікова. – А потім стали пізнавати населений пункт, в який приїхали. Мені упоратися з емоціями допоміг спорт. Люблю грати у теніс настільний. Організували у Соколові своєрідний спортивний гурток, де цікаво проводимо вечори. Стала частиною збірної команди Курненської громади та їздила на змагання різного рівня.
На Різдво переодягнулися у новорічні костюми та колядували в оселях місцевих жителів. За колядки нам соколівці віддячили коштами, які ми передали для ЗСУ.
Весною посадили полуницю, плекаємо квіти, почали вирощувати городину (картоплю, моркву, буряки, цибулю, огірки, квасолю, капусту).
– На городі працюємо разом! – каже Яна Гончарова, яка приїхала у Соколів наприкінці листопада 2022 року. – Жила у Запоріжжі. Було небезпечно там перебувати. Понад пів року вагалася щодо переїзду. Мій чоловік військовий умовив мене взяти донечок – 5-річну Варвару та 9-річну Софію – та виїхати у більш безпечне місце. І от ми приїхали у Соколівський центр.
Пані Яна проводить екскурсію кімнатами. Спочатку заходимо в ігрову.
– Маємо чимало іграшок і дітям подобається тут перебувати, вони багато малюють зображень на тему миру та рідного дому, – мовить жінка. – Ще у нас є зручна кухня, де готуємо їжу, велика ванна кімната з вбиральнею і сучасною пральною машиною. Комунальні витрати за світло і воду оплачує Курненська сільська рада.
Далі журналісту показують кімнату, де відпочиває родина. На ліжку в обіймах сестричок ніжиться котик: «Цей пухнастик приїхав із нами із Запоріжжя, – розповідає жінка. – Йдемо вам покажу наш город».
Неподалік будівлі соціального центру бачимо чималу земельну ділянку, на якій зеленіють цибуля та розсада капусти.
– Усе разом сіємо, садимо, поливаємо та полимо бур’яни, – кажуть переселенки. – Разом не лише працюємо, а й влаштовуємо творчі вечори або можемо зібратися на відпочинок до лісу. У Соколові відчуваємо себе у безпеці. Дякуємо Аллі Халімовській та місцевій владі, яка нас постійно підтримує.
– Жителі Харківщини та Запоріжжя можуть завжди розраховувати на нашу підтримку. Ми добре розуміємо, що вони пережили, – говорить очільниця Соколівського старостату Алла Андріївна. – Ці люди мені дуже близькі. Треба посадити овочі, то допомогли з насінням. Потрібно ще щось – подзвонили до мене і все вирішили. Хочеться, щоб вони почувалися у нас наче вдома.
Жителі Соколова теж підтримують родини переселенців. Так, цієї весни Микола Хом’як своїм трактором посадив їм картоплю. З обробітком землі надає поміч комунальне багатофункціональне обслуговуюче підприємство Курненської сільської ради. З насінням та овочами для посадки безкоштовно допомогло СТОВ «Полісся» на чолі з соколівцем Олексієм Ясененком. Часто надає допомогу ФГ «Ол. Агро-Світ» та небайдужі мешканці старостинського округу.
Голова Курненської сільської ради Леонід Корзун тримає у фокусі життя переселенців і переселенок у громаді. Тому регулярно приїздить у Соколівський центр: «На початку повномасштабного вторгнення у громаду приїхали понад 800 переселенців. Нині на території громади перебуває 116 ВПО, – розповідає очільник сільради. – Намагаємося усім надати максимальну допомогу: юридичну, матеріальну та психологічну. Допомагати та ставати сильнішими – це найкраща риса характеру незламних українців та українок, які у важкі часи гуртуються та підтримують одне одного. Нам хочеться, щоб ті, хто втратив свою домівку, знову змогли відчути себе у безпеці та почали будувати нове майбутнє у нашій громаді».
Цей матеріал став можливим завдяки ГО «Жінки в медіа» за підтримки Уряду Канади в рамках проекту «Голос жінок і лідерство – Україна», що впроваджується Українським Жіночим Фондом».
Інформація, що представлена, не завжди відображає погляди вказаних організацій.
You cannot copy content of this page
