Великодній спокійний вечір родини у селі Грузливець порушив раптовий гість, якого ніхто не чекав. Він зробив найжахливіше – відібрав людське життя і прирік на страждання тих, хто лишився живим. У той моторошний час кулі із пістолета односельця обірвали земну долю 23-річного Олександра Баранецького, якого знала майже уся Пулинщина.
Наш журналіст зустрівся з сестрою загиблого Інною Баранецькою та дізнався, яким був її брат за життя.
– Мій брат здійснив мрію мого батька, який теж хотів бути поліцейським, але через різні причини не зміг стати правоохоронцем. А Саша реалізував задумане, – говорить Інна Баранецька. – Напередодні загибелі брат отримав звання лейтенанта. Справлявся зі своїми обов’язками. Після робочої зміни допомагав мені з магазином – купував і привозив продукти. Завзято займався власною пасікою, неподалік якої посадив плантацію малини. А ще дуже любив музику: знаходив час, щоб у вихідні займатися улюбленою справою та крутив дискотеки у багатьох селах нашого краю, мав творчий позивний – ді-джей «Груз». Завжди дарував мені на день народження троянди і торт. Олександр обожнював свого 9-річного племінника і був для нього наче батько. Намагався максимум устигнути зробити у цьому житті, ніби відчував, що воно буде коротке…
Нашого Сашу чимало людей знали у районі та за його межами: любили, дружили, поважали та оплакували разом із нами, коли проводжали в останню земну дорогу, – мовить Інна Баранецька.
– Що сталося того жахливого вечора?
– Був Великдень. Пізно увечері прийшов мій колишній чоловік, який теж був поліцейським. Він явився до нас з очевидними намірами – змусити страждати. У нього вийшло задумане. Того вечора цей чоловік холоднокровно зі свого пістолета вистрелив у мого батька та брата. Дивом, завдяки лікарям і Богу, тато лишився живим, його врятували медики. А от Саша… Його смерть забрала половинку мого серця. На похорон приїхали дуже багато людей. Мені здається, що на цвинтарі у Стрибіжі був майже увесь район. Усі плакали від втрати та висловлювали нам співчуття.
25 квітня – річниця смерті Олександра Баранецького.
– Це були дуже важкі 365 днів несамовитого болю та гіркої скорботи, – зазначає пані Інна. – Ніколи не зможу пробачити колишнього чоловіка за те, що він зробив. Попри тугу на серці я з гордістю продовжую бджолину справу брата: бережу вулики та піклуюся про саджанці малини. Коли б не приїхала на могилу до Олександра, то завжди там стоять свіжі живі квіти… І на день народження мені нині несуть троянди і торт мій син та сусіди. Брат наче живе в інших людях, які нас постійно підтримують та піклуються так, як би це робив наш Саша…
You cannot copy content of this page
