За кожним іменем загиблого захисника – не лише подвиг, а й історія життя, родини та любові, яка залишається назавжди.
Третього вересня – перша річниця загибелі на передовій хороброго воїна Миколи Ковальчука. Йому було лише 27 років, як зупинилося серце. Уже рік проживають втрату найрідніші: дружина Вікторія з донечкою Євою, мама Люба з трьома синами і дочкою. Їм досі болить, їм нестерпно розуміти, що поруч немає надійного та люблячого захисника.
– Мій коханий прагнув миру задля рідної держави. Тому 30 жовтня 2019 року підисав контракт і став частиною 132-го окремого розвідувального батальйону. Був в АТО, як розвідник-навідник служив на Донецькому напрямку, – розповідає дружина воїна Вікторія Ковальчук. – Коли почалося повномасштабне вторгнення, виганяв окупантів на півночі Житомирської області поблизу Народичів. А потім перебував на Харківщині.
Під час війни Микола Ковальчук прагнув здобути вищу освіту. Навчався у Поліському національному університеті на економічному факультеті.
– Мій чоловік обожнював ремонтувати автівки, а у вільний час вирушав на риболовлю, – мовить пані Вікторія. – Фатальним днем для нашої родини стало третє вересня 2025 року. Саме тоді сталося найстрашніше.
Микола Ковальчук зі своїми побратимами близько місяця були в оточенні окупантів на Дніпропетровщині. Майже місяць перебували в окопах, боронили свої позиції та брали участь у боях із ворогами. І третього вересня під час виконання бойового завдання воїн отримав смертельні осколкові поранення.
– Ми рік живемо у скорботі, рік оплакуємо найріднішу людину, – тихо мовить Вікторія Ковальчук. – Нам дуже не вистачає Миколи. Ми його пам’ятаємо та згадуємо кожного дня…
You cannot copy content of this page
