Становлення незалежності України зробило суспільним надбанням багато сторінок драматичного шляху, пройденого нашим народом, які ще недавно трималися від нього в таємниці. Однією з таких проблем була історія Української повстанської армії (УПА). В умовах радянського тоталітарного режиму це була заборонена тема для об’єктивного, всебічного вивчення її істориками.
Після досягнення Україною незалежності історія нашої держави привернула увагу широких наукових і суспільних кіл, викликала бурхливі дискусії, відкрила раніше невідомі сторінки. В Україні було відкрито доступ до секретних архівних матеріалів, у т. ч. щодо історії ОУН-УПА. У періодичній пресі та науковій літературі почали публікувати секретні документи радянського, німецького й оунівського походження; було надруковано достатньо багато публікацій відомих українських дослідників, в яких усуваються старі схеми й оцінки, заповнюються «чисті» сторінки історії України.
Події, що відбуваються у нашій країні протягом останніх восьми років, а саме війна росії проти України, тільки підтверджують суспільно-політичну важливість теми. Адже сама ідея української незалежності, її символи, навіть терміни, з нею пов’язані – «українського націоналіста», «бандерівця», здобули статус фактично невмирущих, як в часовому, так і в емоційному плані.
Тому в умовах теперішнього воєнного часу, на тлі розгортання росією повномасштабної війни проти України, ця тема є досить актуальною.
Учитель історії опорного закладу загальної середньої освіти Пулинської ЗОШ І-ІІІ ступенів Юрій Грабовський розповів нашому журналісту про події, пов’язані з діяльністю УПА, зокрема у Червоноармійському (нині Житомирському) районі.
– Після окупації Червоноармійська 16 липня 1941 року в містечко разом із німецькими солдатами прибули шість націоналістів-бандерівців з пов’язками ОУН на рукавах із Західної України й почали створювати власні органи влади. Вони зібрали жителів населеного пункту й обрали голову райуправи, – оповідає Юрій Грабовський. – У центрі Червоноармійська була створена райуправа в націоналістичному дусі. На цій будівлі висіло гасло «Слава Україні! Героям слава!» та Герб-тризуб і розвивався жовто-блакитний прапор. Те приміщення збереглося до наших днів: у ній зараз розміщується «Ощадбанк» та інші установи. В кабінеті голови райуправи А. А. Шапиренка також був Герб-тризуб на стіні та портрети Євгена Коновальця та Степана Бандери.
За сприяння А. А. Шапіренка у селах Червоноармійського району проводилась націоналістична агітація. Місцевим жителям роз’яснювали, що після перемоги Німеччини німці допоможуть створити самостійну Українську Державу з центром у місті Києві. Оунівець Датюк стверджував, що «під час війни обидві сторони – Німеччина та Радянський Союз – стомляться від війни, і тоді ми створимо самостійну державу». Націоналісти-бандерівці – Теклюк, який був заступником старшини райуправи, разом із Датюком – організували хорові колективи, які виконували націоналістичні пісні в Чернявці та Кошелівці.
Відомо, що керівником колективу, створеного у Кошелівці, був Москальчук, якого у серпні 1943 року вбили партизани.
З перших днів окупації німецька влада заохочувала роботу оунівців. Через два місяці після окупації німці заборонили їхню діяльність і запропонували виїхати в Західну Україну.
Обласною управою були видані накази арештовувати всіх оунівців і направляти їх до міста Житомир. На посаду інспектора народної освіти був призначений Бобов, який займався створенням підручників для нових українських шкіл. Він їздив із перевірками до с. Івановичі, де проводились наради на квартирі А. Г. Черниша. Восени 1941 року українськими націоналістами було ініційовано встановлення пам’ятника борцям за волю України часів визвольних змагань 1917-1921 рр. – «соколовцям» в містечку Пулини. Він мав бути встановлений на території тодішньої школи.
Після спроби встановлення пам’ятника підпільний націоналістичний рух став переслідуватися німцями. Будівництво пам’ятної скульптури було суворо заборонено, частина оунівців перейшла в підпілля, а частина – заарештована німцями.
До закінчення німецько-радянської війни протрималася група на чолі з окружним провідником Володимиром Харьком («Сокіл»), яка діяла на території Червоноармійського, Володарсько-Волинського, Довбишського та Черняхівського районів. Вона налічувала близько 20 чол., більшість з яких – вихідці із сіл Івановичі, Стрибіжа, В’язовця, Чернявки та деяких інших населених пунктів Червоноармійського і Володарсько-Волинського районів.
Серед бійців групи були як члени ОУН із часів німецько-фашистської окупації, так і ті, що тоді не брали участі у національно-визвольній боротьбі. Так, заступник «Сокола» І. К. Степарук («Степовий», «Буйний», «Змій») з Івановичів Червоноармійського району очолював у рідному селі оунівську станицю. У грудні 1941 р. у його присутності присягу на вірність ОУН склав інший представник групи «Сокола» І. Є. Бондарчук («Банда»). Заприсяження відбулося в оселі місцевого бандерівця А. Г. Черниша («Чміль»), який активно працював у збройному підпіллі до дня арешту – 10 березня 1945 р.
Група «Сокола» суттєво розширилася за рахунок молоді, яка дизертирувала з лав Червоної Армії. Показовим у цьому відношенні було село Івановичі, де ще у період нацистської окупації досить активно діяли оунівські структури. Молодь села, юнацькі роки якої пройшли у відповідній атмосфері, не бажала віддавати своє життя, воюючи на боці Радянського Союзу, й приєднувалася до національно-визвольного руху. Так, два сини І. С. Черниша – Василь («Тигр», «Сич») та Олександр («Жук»), мобілізовані до Червоної Армії, після звільнення села від нацистів наприкінці 1943 р., у квітні 1944 р. опинилися в групі «Сокола». Восени 1944 р. на нелегальне становище з автоматом і патронами до нього перейшли колишні бійці червоної армії І. Г. Вакуленко та В. Д. Черниш.
У квітні 1944 р. до підпілля приєднався ще один мешканець села Івановичі В. Я. Шевчук. Взимку 1944 р. він був направлений на роботи у Донбас, але по дорозі туди зумів втекти та повернутися на батьківщину.
В. Я. Шевчук отримав псевдо «Вернигора». Націоналісти намагалися зберегти кадри для своєї боротьби і не допустити вивіз населення на примусові роботи. Для цього «Степовий» зв’язався з колишнім членом своєї станиці, секретарем сільської ради О. І. Сивченком («Січовик») та наказав йому перешкоджати відправці молоді на Донбас і приховуваті дані щодо потенційних робітників села .
Поруч із молоддю у самостійницькому русі брали участь і старші за віком люди, а дехто з них мав сім’ї та малих дітей. Так, І. Є. Бондарчуку («Байда») виповнилося сорок три роки, коли він увійшов до складу групи «Сокола». Найменшій дитині тридцятисемирічного А. І. Черниша («Чміль»), батька чотирьох дітей, був всього один рік, коли чоловік після втечі з-під арешту СМЕРШом опинився на нелегальному становищі. Всіх цих чоловіків заарештували та засудили до 20-25 років ув’язнення.
Родичі та близькі підпільників надавали їм всіляку допомогу. Батько Василя та Олександра Чернишів переховував членів групи на горі у своєму сараї та спеціально виготовленій криївці. Двоє його рідних братів з Івановичів та Липівки Червоноармійського району також підтримували зв’язок зі збройним підпіллям. Повернувшись додому, П. К. Острогляд («Чумак») звернувся до своєї сестри Ольги з проханням організувати йому та М. Т. Бондарю («Шпак») зустріч із заступником «Сокола» І. К. Степаруком, у розмові з яким вони висловили бажання продовжити боротьбу у місцевому збройному формуванні.
У першій половині листопада 1944 р. «Сокіл» скликав у полі біля Івановичів бійців своєї групи та наказав їм розійтися на зимовий період по оселях, зазначивши, що зв’язок з ними буде підтримуватися через їхніх родичів, яких добре знав.
За співпрацю з націоналістами зазнала арешту теща І. К. Степарука та багато інших жителів навколишніх сіл, у тому числі голова колгоспу села Стара Олександрівка Червоноармійського району, в помешканні якого в квітні 1945 року оперативно-військовою групою НКВС були оточені «Сокіл» з трьома бійцями. Співпрацював з підпільниками і священник села Давидівка Володарсько-Волинського району Черниш.
Група «Сокола» мала зброю, придбану у попередні роки, а також ту, що бійці здобули вже після відновлення радянської влади. Зокрема, два склади зі зброєю та продуктами харчування, які були закладені наприкінці 1943 р. у одному із сіл Червоноармійського району.
Мету та форми боротьби ОУН і УПА з радянською владою «Сокіл» роз’яснював на одному нелегальному липневому зібранні, що проходило в Івановичах та тривало з одинадцятої до другої години ночі, по закінченні якого присутні «Степовий», «Шпак», «Чумак» і дві дівчини, мешканки села, не розійшлися, а обговорювали почуте аж де світанку. «Головна мета, – наголошував у своїй промові «Сокіл», – це здобуття незалежної Української держави, в якій колгоспи будуть ліквідовані, а землю громадяни зможуть отримати у приватну власність». Він виділив дві форми боротьби – приховану та відкриту.
Відкрита збройна боротьба мала розпочатися після остаточної поразки Німеччини у війні й вестися Українською Повстанською Армією, яка вже тоді, за словами «Сокола», була добре організована та озброєна і вояки якої готові віддати своє життя за Україну та її народ.
Прихована боротьба передбачала саботування всіх заходів радянської влади, перешкоджання відновленню колгоспної системи тощо. «Сокіл» також говорив про необхідність створювати у селах неможливі умови для діяльності уповноважених, а щодо найзапекліших ворогів із числа представників більшовицької влади допускав застосування крайньої міри – фізичного знищення. Він закликав присутніх повідомляти про появу у селі працівників НКВС або будь-яких військових, а в разі виклику до органів держбезпеки чи внутрішніх справ, – тримати у таємниці інформацію про учасників та симпатиків підпільного руху, наголошуючи, що зрада буде каратися смертю.
Виконуючи вказівки керівництва самостійницьким рухом, бійці групи «Сокола» здійснили низку акцій у колгоспних господарствах смт Червоноармійськ та Вацлавпіль (тепер село Ясна Поляна). Підпалювати колгоспні будівлі та виводити з ладу сільськогосподарські машини наказував «Сокіл» мешканцю Івановичів на псевдо «Шуляк».
Нерідкими були напади на приміщення сільських рад. Зокрема, в Івановицькій сільраді вони знищили всі документи, розбили телефонний апарат. У перестрілці біля Чернявської сільської ради було вбито уповноваженого РВ НКВС Червоноармійського району Цвілінгера.
У цілому група «Сокола» здійснила 25 диверсій у колгоспах, 4 пограбування радянських установ та 3 терористичних акти. Як бачимо, смертні випадки були поодинокими. Крім уповноваженого Цвілінгера, який чинив опір повстанцям, група «Сокола» знищила у квітні 1945 р. ще працівника НКВС, колишнього радянського партизана, Ревуцького із села Білка тодішнього Довбишського району. Щоб уникнути смерті, він був готовий приєднатися до «соколовців» та виконувати всі їхні розпорядження, проте «Сокіл» категорично заявив, що «добре знає таких, як Ревуцький і те, що вони робили, коли партизанили в західних областях України.
Причиною вбивства голови сільської ради у Івановичах були його наміри повідомити у відповідні органи місцезнаходження деяких бійців групи «Сокола». Між тим, мешканця с. Івановичі Г. Черниша, якого націоналісти також запідозрили у шпигунстві за ними, «Сокіл» з «Байдою» та «Доктором» вивели за село, відшмагали шомполами і відпустили.
Згідно з актом про ліквідацію військово-оперативною групою НКВС В. Харька («Сокіл»), О. І. Черниша («Тигр», «Сич»), В. І. Опанащука, В. Д. Черниша від 30 квітня 1945 року за підписами заступника начальника УНКВС по Житомирській області майора Кутєпова, начальника Червоноармійського РВ НКВС майора Букіна, оперуповноваженого УНКВС Парамонова, оперуповноваженого РВ НКВС Сіборського та командира взводу Шпакова, ці повстанці були озброєні німецьким автоматом, автоматом ППШ, двома російськими трилінійними гвинтівками, наганом, пістолетом ТТ-6 з 350 різними набоями (німецький автомат та наган колись належали вбитому уповноваженому Цвілінгеру).
У результаті військово-чекістської операції 1 квітня 1945 р. на хуторі біля с. Болярка Червоноармійського району під керівництвом начальника Володарсько-Волинського РВ НКВС капітана держбезпеки Карєва та начальника Володарсько-Волинського РВ НКВС капітана міліції Москаленка загинув вісімнадцятирічний С. С. Зінчук («Дубенко») та двадцятичотирирічний О. Черниш («Жук»). Перший з них мав на озброєнні гвинтівку-карабін із вирізаним на її ложе тризубом та був переперезаний кулеметною стрічкою з набоями. В його кишені нкведисти знайшли дві обкладинки блокнота, на одній з яких був зображений тризуб, а на другій – написано псевдо Зінчука. На ложі гвинтівки російського зразка, яка належала О. Чернишу, також був вирізаний тризуб, а поруч гасло «Слава Україні» та псевдо власника. До гвинтівки Черниш мав 50 набоїв та гранату. Тіла перевезли до Володарсько-Волинського, де їх сфотографували й третього квітня закопали на скотомогильнику.
Весною 1945 року група «Сокола» припинила свою діяльність, оскільки частину бійців було заарештовано, а решта загинула під час проведення НКВС спецоперацій з ліквідації учасників національно-визвольного руху. Лише один І. Є. Бондарчук («Байда») переховувався ще тринадцять років і був заарештований 2 квітня 1958 р.
В архіві управління СБУ Житомирської області зберігається чимало справ, що стосуються колишніх учасників національно-визвольного руху в період нацистської окупації. Мені до рук потрапила справа по звинуваченню Петра Кондратовича Кравченка, Володимира Кондратовича Грибана, Івана Гнатовича Черниша. Так, із матеріалів слідчої справи дізнаємося, що Іван Гнатович Черниш, житель села В’язовець, до початку німецько-радянської війни працював у колгоспі трактористом. Після призову в лави Червоної Армії у 1944 році втік, не хотів бути гарматним м’ясом, а вибрав шлях боротьби за самостійну Українську Державу і в жовтні того ж року вступив до ОУН, в складі якої діяв під позивним «Лис».
Як свідчать документи, слідчі органи НКВС намагалися звинуватити членів оунівського підпілля в розбійних нападах, нічим не пов’язаних з обороною і захистом населення. Але всупереч цьому, як свідчать ті ж документи, вони чинили опір саме радянському режимові.
Вся діяльність повстанців за карною справою була спрямована на знищення осередків колгоспної експлуатації селянства.
Щоб переховуватись від радянських органів безпеки, підпільники виготовили печатку і штамп Сколобівської сільської ради, за якою І. Г. Черниш виготовляв документи для себе й інших підпільників. Підпілля було викрито лише у квітні 1945 року. А за цими документами члени групи переховувались до весни 1947 року.
Після довгих поневірянь вже по війні, радянські слідчі органи схопили І. Г. Черниша тільки у 1963 р. та ув’язнили. Радянське слідство звинувачувало І. Г. Черниша у злочинах, передбачених ч. 1 ст. 56, ст. 58, ст. 60 і 64 УК УРСР. Як показують матеріали справи, радянське слідство намагалося очорнити вільнолюбні прагнення підпільників УПА. Так радянські органи безпеки боролися з борцями за незалежність України.
Отже, і на території Червоноармійського району Житомирської області теж був опір радянській владі. І його чинили місцеві жителі, які не хотіли бути заручниками війни і радянської тоталітарної машини. Основною ідейною платформою учасників цього руху була ідея боротьби за незалежну державу та опір насильництву радянської влади, але і досі багато хто обдурений російською пропагандою, вважає тих борців за незалежність фашистами, зрадниками українського народу, кровожерними убивцями і бандитами.
Нав’язані радянською владою стереотипии – ще досі живуть. Їх боротьба зробила внесок в утворення Української держави, у формування національної свідомості, тому за це ми повинні їм дякувати та бути вдячними усім, хто нині зі зброєю в руках боронить нашу землю від ненависного ворога.
Слава Україні! Героям Слава!
You cannot copy content of this page
