Пулинська римо-католицька парафія Святого Йоана Непомуцена – одна з найдавніших християнських парафій нашого краю, створена ще за часів знатної родини Ганських, які наприкінці ХУІІІ століття збудували в центрі Пулин костел. У 30-ті роки минулого століття храм було знищено. Відтоді вірні довгий час жили мрією мати власну святиню та свого священика.
Ми поспілкувалися з настоятелем парафії Святого Йоана Непомуцена отцем Олександром Аніськовим про будівництво храму, християнську та громадянську відповідальність, нагальну необхідність захисту інституту сім’ї.
– Отче Олександре, більше двадцяти років пулинські парафіяни моляться у капличці, яка була збудована на околиці райцентру як тимчасова споруда. Скажіть, будь ласка, коли визріло рішення розпочати такий очікуваний, але непростий і дороговартісний проект як будівництво костелу?
– У 2009 році я прийшов працювати в район. Розмови про будівництво храму були з перших років мого служіння. У 2012-2013 роках ми стали розробляти ескізи храму. Зверталися з проханням виділити нам землю в центрі селища. Натомість отримали згоду на будівництво храму в іншому місці. Будівництво почали поруч з капличкою у 2015 році.
Мене запитують: «Навіщо ви будуєте храм?». Я відповідаю: «Щоб ви могли спасти ваші душі». Адже храм – це місце зустрічі з Богом, молитви, морального виховання, традицій та громадянського суспільства. Це місце, де проповідується морально-етичне життя.
– Існують інституції, де проходить соціалізація людини, – сім’я, школа тощо. Чим особлива роль Церкви?
– Кожна з цих інституцій має свою мету і завдання, які в певних пунктах співпадають. Проте не в усіх випадках. Церква не завжди приймає те, що пропонує держава.
Щодо ролі Церкви. По-перше, Церква скеровує якою дорогою має йти людина, пробуджує її сумління. Прагне допомогти спасти душі. Саме з цією метою і будується храм. По-друге, щоб відродити традиції наших предків. Ми повертаємося до витоків, пригадуємо, як колись люди жили та шанували Бога.
За останніх сто років дуже сильно втратилися традиції християнської віри. Храм будується, щоб їх пригадати. Наприклад, родинне життя – це споконвічна традиція, яка нині має багато загроз і ризиків. Нині, у проголошений Рік святості родинного і подружнього життя, ми пропонуємо молитву в родинах. У Пулинах домівки відвідує одна ікона Святої Родини, в селах району – друга. Кожна бажаюча сім’я приймає образ, щоб за заступництвом Святої Родини разом помолитися за своїх близьких, за своє селище або село і за мир у нашій країні.
З іншого боку, Церква – це також громадянське суспільство. Бо це громада, яка має певні цілі і прагне їх досягнення: це спасіння душі, молитва за державу, сім’ї, участь у житті громади, взяття відповідальності за те, що відбувається навколо, а не перекладання її на інших людей. Багато доводиться чути нарікань, люди хочуть змін у житті. Але починати робити зміни потрібно з себе.
– Чому, на Вашу думку, маємо в Україні так багато храмів – навіть у Пулинах їх кілька, а постійно відвідує їх мало людей?
– У нашій державі є брак віри. Християнство в Україні номінальне. Люди кажуть, що вірять у Бога, але ніякої участі в християнському житті не беруть. Вірити в Бога – це не означає приходити на Пасху раз у рік, щоб посвятити продукти.
Ми призвичаїлись, що є храми, вони відкриті, і для багатьох громадян нагадують такий собі супермаркет: є потреба – піду до церкви, нема – не піду. Захворіли, виникли проблеми – тоді люди йдуть до Бога по допомогу. Але значно рідше хто приходить щоб подякувати. Або забувають, або багато речей, успіхів і досягнень приписують собі. Один індійський філософ, подорожуючи Європою, сказав: «Я побачив християнство на один день – у неділю». Якби він приїхав до України на Пасху, то сказав би: «Я побачив християнство один раз на рік».
– На якій стадії нині знаходиться будівництво костелу і які джерела його фінансування?
-50% робіт виконано. Залишилися зовнішні, зокрема утеплення стін, та внутрішні (потрібно фарбувати стіни та зробити опалення). Будуємося потихеньку. Хочеться зробити все якісно і надовго, а не швидко і як-небудь.
Наші парафіяни беруть участь у будівництві і фінансовими внесками, і фізичною працею.
Звертаємося з проханням про фінансову підтримку до різних благодійних фондів за кордоном. Деякі звернення залишаються незадоволеними. Буває, що щастить. Один з таких фондів з США допоміг нам на самому початку будівництва. Фінансуються подібні благодійні організації за рахунок віруючих, які сплачують десятину зі своїх доходів. Це їхня пожертва. У нас на наших землях традиційно склався інший вид пожертви – це піст, утримання від м’ясної їжі, яке ми жертвуємо Богу.
Були випадки, коли іноземні меценати, приїжджаючи до України, були здивовані розкішними будинками у містах і на їх околицях, дорогими автомобілями на наших дорогах. І говорили: «Ви нас просите про допомогу, а у вашій країні є такі будинки і такі машини – ми таких не маємо…». У Європі не бачать потреби в будівництві храмів і допомоги нашій країні в цьому – бо в той час як ми будуємо, в них храми зачиняються. Це великою мірою вплив гендерної політики та сексуальної революції.
Крім того, чимало організацій охочіше віддають кошти не на культові споруди, а на соціальні проекти. Наша парафія має дитячий табір у Ясенівці, який може прийняти до 60 дітей. Тож є над чим працювати.
You cannot copy content of this page
