«У село привезуть хоронити когось молодого… Вбило на війні». Із цих жахливих слів розпочався найсумніший період життя для родини Грибанів із села Чернявка. Спочатку була невіра: «Та ні, це точно не Олежка! Він у нас Живчик, він спритний, він би відскочив, якось би вибрався…». Рідні чіплялися за кожну можливість повірити, що страшна звістка стосується не їхньої родини. Але правда була фатальною. Сповіщення про смерть прямувало саме до сім’ї Світлани та Сергія Грибанів.
Олег Грибан – чуйний, уважний, добросердий юнак із незабутньою усмішкою та глибоким відчуттям відповідальності за добробут власної родини. Для сім’ї він завжди був світлом, надією та опорою. Для односельців – «синочком», котрий ніколи не відмовляв у допомозі, особливо коли йшлося про господарські справи. А для старшої на 2,5 роки сестри він був частинкою душі, братом, із котрим ділили секрети та мали невидимий емоційний зв’язок, відчуття справжньої сестринсько-братерської любові та піклування.
Ще з дитинства Олег мав глибоку любов до тварин, особливо до коней, яка передалася йому від діда та батька. Кобила була для хлопця значно більшим, аніж просто тягловою силою. Жартома Олег навіть казав, що коли й трактора купить, кобилу точно не полишить. Разом вони і до лісу, і працювати в полі – оранка, боронування, раління – Олег знав особливості роботи з усім господарським реманентом та вмів зробити «як треба».
– У нас було щасливе дитинство. Значну частину часу проводили з братом та іншими дітьми на місцевому стадіоні: грали в активні ігри, футбол, а взимку каталися на льоду. Ми були щасливі, бо не знали, що таке війна, – з жалем згадує сестра полеглого Захисника Людмила.
Серед друзів і однолітків Олег вирізнявся душевністю і чуйністю. У селі всі знали: попри юний вік, це дуже відповідальний і працьовитий хлопець. Старанним він був і в школі. Ще змалечку полюбив настільний теніс, неодноразово брав участь у змаганнях і посідав призові місця. Пізніше захопився футболом. Після закінчення 9 класів у Чернявській школі здобувати освіту поїхав до Житомира, де вступив до агроколеджу на електрика. Потім 1,5 року провів в Одесі, де проходив строкову військову службу. Повернувшись додому, почав шукати своє покликання – справу життя, яка б приносила і матеріальне, і душевне благо. Свою долю попрямував шукати в столицю. Спочатку працював на будівництві, згодом – у гіпермаркеті інструментів.
23 лютого 2022 року Олег святкував свій 24-й день народження. Загадував бажання і мріяв поїхати за кордон, аби заробити гроші, купити авто, збудувати дім та створити міцну родину з коханою Людмилою. Мріяв про дітей і щасливе життя. А вже наступного ранку все змінилося. Вибратися з Києва, де на той момент працював Олег, було дуже складно.
Діставшись додому, хлопець одразу став до оборони. Разом із місцевими чоловіками будував блокпости, ходив на чергування. Попри юний вік, односельці обрали його головним. Отримавши повістку, не вагаючись, почав збирати речі. На вмовляння мами та сестри не йти відповів: «Усі йдуть – я теж піду!». 17 березня 2022 року Олег розпочав 11-денне навчання-підготовку в Житомирі. А вже 28 березня вирушив у саме пекло війни на Донеччину. Захищав Україну у складі 81-ї бригади 90-го батальйону Збройних Сил України на Краматорському напрямку. На передовій був командиром гранатометного взводу роти вогневої підтримки.
– Олежик завжди про нас піклувався. Навіть перебуваючи далеко від рідної домівки, там, де точилися найзапекліші бої, будучи у самому пеклі, його найголовніші запитання: «Як ви?», «Усе нормально?», «Що там вдома?». У нього ж традиційно: «Не хвилюйтеся. У мене все добре», – згадує сестра.
Про те, що насправді відбувалося на передовій, він не розповідав рідним. Але вони помітили, що його голос став іншим, та й сам він змужнів. Був випадок, що Олег 8 днів не виходив на зв’язок. Тоді родина вважала, що це найстрашніші дні, дні невідомості й болю. Рідні намагалися зв’язатися з командиром, телефонували на гарячу лінію, а згодом почули рідне: «Привіт! Це я… у мене все добре!». На жаль, «добре» було зовсім недовго…
29 червня Олег зателефонував рідним, щоб привітати з Днем народження двох своїх друзів. Розмова видалася дуже щирою і душевною. І вона точно не натякала на жахіття, яке доведеться пройти сім’ї Грибанів вже наступного дня. Під час тієї останньої розмови Людмила вкотре запитала, коли ж врешті брата відпустять і що там взагалі відбувається. Олег, як і зазвичай, заспокоїв її, мовляв: «Хто ж мене відпустить? Немає кому» – та додав, що усе розповість, коли приїде додому. Але цьому не судилося статися…
Наступного дня чоловікові Людмили зателефонував знайомий і сказав, що у Чернявку привезуть полеглого Захисника. У жінки стислося серце. Зателефонувавши мамі, вона чи то її заспокоювала, чи себе, запевняючи, що це точно не Олег. Після короткої паузи дзвінок пролунав уже від мами. Вона говорила зі старостою. Невдовзі вони мали зустрітися для розмови.
– Моє серце забилося так сильно, що, здавалося, вистрибне. Я хотіла якнайшвидше добігти до мами і дізнатися, що таки сталося. Та по дорозі зустріла старосту Тетяну Володимирівну, нашу тітку та хресну, вони виходили з території дитячого садка і всі плакали. Мені здалося, що тоді моє серце зупинилося… Нестримні сльози, що стікали ріками з наших облич, боролися зі словами невіри у ті новини, які принесла у нашу родину страшна війна. Ми дзвонили Олежці, писали йому і надіялися, що він все-таки відгукнеться. А він мовчав… Більше ніколи ми, попри молитви і віру в диво, вже не чули його ніжного, турботливого голосу. Через день чи кілька днів пролунав телефонний дзвінок. По інший бік дроту хтось сказав слова, які ми так прагнули почути: «Можливо, то не Олег». Наступні пів години ми на колінах благали Господа, аби то був таки не наш Олежик. На жаль, братик уже дивився на нас з небес…. Другий дзвінок був від командира: «Це Олег. Я його бачив. Це правда. Надії немає!» – зі сльозами та невимовним болем розповідає Людмила.
Наступні кілька днів були для родини найпекельнішими. Більше запитань, аніж відповідей. І нескінченна туга та невідомість…
4 липня 2022 року Чернявка зодяглася у жалобу. Олега Грибана зустрічали навколішки, живим коридором, устеленим квітами. Страшні голосіння і шалений розпач накрили рідне село того траурного дня.
Олег лежав у домовині – гарний, як і завжди, але навіки не поруч…
Олег Грибан не встиг приїхати у відпустку, не встиг розповісти, що йому довелося пережити, і ще так багато не встиг… Війна вирвала його з обіймів люблячої родини, навіки залишивши в їхніх серцях пустку… Поховали мужнього Захисника на місцевому кладовищі з усіма військовими почестями. Згодом родині вручили орден «За мужність» III ступеня (посмертно).
Через деякий час із родиною зв’язався побратим Олега Сергій із Бердичівського району. Раніше, відправляючи фото рідним, Воїн називав його братом. Сергій за станом здоров’я не зміг провести Олега в останню путь, проте саме він виніс нашого земляка з поля бою, подарувавши родині, хоч як би це страшно не лунало, принаймні можливість попрощатися.
Побратим розповів, що Олег вийшов із бліндажа, а невдовзі був ворожий скид: «Прилетіло ззаду… Олега відкинуло… Це було миттєво…». Сергій і сам не міг повірити, що друга більше немає; за цей час, попри значну різницю у віці, вони справді стали рідними по духу. Нині побратим із дружиною час від часу приїздять, аби провідати родину та відвідати могилу Олега. Людмила каже, що багато Олегових друзів турбуються про родину, постійно запитують, як вони. Здається, що добро, посіяне нашим земляком, його світло, котрим він щиро ділився з оточенням, проросло і повертається до родини через його знайомих і друзів.
З трепетом бережуть пам’ять про Олега Грибана і земляки. На фасаді школи встановили меморіальну дошку з фотографією Героя. За словами Людмили, за ініціативи педагогічних працівників Чернявської школи на чолі з директором, за всебічної підтримки старости й усіх небайдужих, було відкрито музейну кімнату пам’яті про полеглих Захисників, у тому числі і про їхнього Олежика. І хоч нині школа вже закрита, за попередньою домовленістю можна відвідати пам’ятне місце, переглянути фото зі шкільних років, спогади та особисті речі Захисників. Кілька років у рідному селі організовують футбольний турнір, присвячений пам’яті Героїв-односельців, які віддали свої життя за свободу і незалежність нашої держави.
– Наша родина дуже вдячна, що односельці й мешканці громади пам’ятають про подвиг тих, хто віддав життя за наше майбутнє. Окрема вдячність кожному, хто допоміг нам зібрати підписи під електронною петицією про присвоєння Олегу звання Героя України (посмертно). Пам’ять – це єдине, що ми можемо зробити для тих, хто став частиною Небесного війська. Вважаю, що громада намагається піклуватися про родини полеглих. Нас часто запрошують на різні заходи, за можливості ми їх відвідуємо, хоча для мами це кожного разу нове емоційне випробування. І чим більше минає часу, тим тяжче усвідомлювати та сприймати реальність, у якій Олега більше немає, – ділиться Людмила.
Родина продовжує берегти особисті речі Захисника. У них – запах спогадів, частинка життя, якого вже не повернути. Натхненний силою духу сина, тато Олега Сергій розпочав боротьбу з окупантами у «церковному питанні»: «Мені син допоміг усвідомити багато речей. У мене є сили, щоб боротися. Хто, як не я, має це зробити?» – виважено говорив Сергій. А невдовзі разом із земляками йому вдалося домогтися переходу місцевої церкви до Православної церкви України.
Олег Грибан був світлом, яке згасло дуже рано. Бог покликав його до себе, адже на небеса сходять найкращі. І попри порожнечу та душевні терзання «а що було б, якби?», родина живе добрими спогадами, які по собі залишив їхній син і брат. Стежка до могили Олега Грибана завжди протоптана. Рідні і друзі приносять квіти та приходять поговорити, а коли готується улюблена страва померлого – м’ясо по-французьки – рідні завжди згадують його за столом. Зрідка Воїн приходить у снах, щоб запитати, як справи у родини, і навіть з небес турбується, щоб усе було у них добре.
Він беріг кожного з нас, за всіх нас віддав життя. Ми пам’ятаємо його подвиг. Шануємо його та низько схиляємо голови перед осиротілою родиною. Вічна пам’ять та вічна слава Захиснику, дорослому не по роках, але зрілому у своїх переконаннях.
You cannot copy content of this page
