Напередодні Дня захисників і захисниць України газета «Вісті» записала інтерв’ю із учасником бойових дій із села Курне Миколою Андрійчуком. Йому нині 54 роки, був в АТО, захищав Донецький аеропорт, із листопада 2023-го р. – боронить незалежність країни на найважчих ділянках фронту. Хоробрий захисник у вересні на 10 днів приїхав у відпустку до родини. Вдома на нього чекала дружина Леся і троє синів Іван, Денис та Андрій.
У перший день перебування у рідному краї воїн відверто поспілкувався із нашим журналістом і дав відповідь на головне запитання: коли закінчиться війна в Україні?
– Миколо Васильовичу, ви – учасник АТО. Розкажіть про оборону летовища у Донецьку.
– В АТО потрапив у травні 2015 року у складі 93-ї окремої механізованої бригади. Ми укріпляли позиції батальйону «Донбас», який захищав Донецький аеропорт. Там ми вистояли три страшні місяці. І вже у серпні я потрапив на інші напрямки і захищав Схід країни до березня 2016 року.
– Коли вдруге потрапили на війну?
– До лав ЗСУ знову приєднався у листопаді 2023 року. Воював у складі 110-ї бригади. Військові навчання кілька тижнів проходив у Польщі та учбових центрах українських міст. А потім був на Покровському напрямку Донеччини. Там зазнали багато втрат, із нашої першої роти із пристріляних воїнів лишилося лише двоє.
Потім потрапили на Курахівський напрямок, де також було багато вбитих наших воїнів.
– Чи отримували поранення?
– Так, було. 22 травня – мій день народження, а наступного дня отримав осколкове поранення у руку. Потрапив до лікарні. Після терапії та реабілітації через кілька тижнів повернувся у бойовий стрій.
– Коли востаннє були вдома?
– З рідними бачився у жовтні 2024 року. 11 місяців – на передовій. Дуже скучив за дружиною і синами. Радію нині, що маю 10 днів відпустки і знаходжуся вдома.
Після завершення відпустки знову повернуся на бойові позиції. Я нині – штаб-сержант у 151-й бригаді, боронимо Куп’янський напрямок на Харківщині.
– Ваш прогноз щодо закінчення війни в Україні.
– Нині маємо великі втрати на передовій. Тому важко щось точно спрогнозувати. Вважаю, що війна в Україні може закінчитися у 2026 році. Тому нам усім – і на передовій, і в тилу – потрібно докласти максимум зусиль, аби швидше настала Перемога!
Нова історія відважності та героїзму буде про 31-річного мешканця села Курне Вячеслава Кравчука. Він нині лікується у медзакладі селища Пулини. Важкі поранення отримав минулого літа на Донбасі, підірвавшись на міні, намагаючись врятувати побратима. У результаті зазнав серйозних ушкоджень ніг. Понад три місяці не може ходити та пересувається на візку. Про свій бойовий досвід хоробрий захисник розповів журналісту газети «Вісті».
– Моя військова служба розпочалася 14 червня 2021 р. Саме тоді підписав контракт і потрапив до складу 30-ї бригади. Був мінометником. Боронив Світлодарську дугу біля Дебальцевого та багато інших населених пунктів Донбасу, – розповідає Вячеслав Кравчук. – Згодом нас на деякий час приєднали до 95-ї бригади. Один із найвідповідальніших періодів – весна 2022 року. Я потрапив на Київщину, звідки виганяли окупантів-бурятів і зачищали місцеві ліси від ворогів. Кожне бойове завдання – це небезпека, бо не знаєш чим усе завершиться. Найважче на передовій втрачати бойових побратимів. Усі захисники там – наче рідні, бо щодня бачимо очі смерті і хочемо живими повернутися додому…
Пригадую найбільш вдалу військову операцію, яка відбулася на Харківщині. За короткий проміжок часу нам вдалося відтиснути окупантів аж до Бахмута, тобто ми звільнили близько 50 км української землі.
Вячеслав Кравчук каже, що окупанти – дуже підступні і мінують шляхи до наших воїнів, які потрапили у засідки.
– 13 липня 2025 року ми намагалися врятувати побратима. Коли рушили до нього, то здетонували ворожі міни, які були на шляху до нього. У результаті багато воїнів отримали поранення. Я зазнав серйозні ушкодження ніг, – говорить Вячеслав Кравчук. – Уже понад три місяці не можу ходити, перебуваю весь час на лікуванні. Нині вже є деякі позитивні результати терапії: за допомогою милиць можу поволі ступати на одну кінцівку. Дякую за підтримку своїй родині, зокрема дружині Олені та дітям Владику і Маргариті, а ще небайдужим землякам, які добрими словами мене підбадьорюють і вірять у моє одужання.
You cannot copy content of this page
