Вже майже рік українці живуть у постійному страху, хвилюючись за життя і здоров’я своїх рідних і близьких. Підступний напад сусідньої держави та звірства вчинені, так званим, «братнім» народом, вселили у душі українців зневіру та розчарування. Важко уявити, що було б з нашим народом, якби Польща та її народ з перших днів війни не відкрили кордони та домівки для українців.
У Різдвяно-Новорічні свята ми хочемо розповісти своїм читачам реальну історію, яка доводить, що ми не одні у цьому світі. Головна редакторка газети «Вісті» Марія Мосійчук розповіла нашому журналісту про свою поїздку до Польщі на початку війни.
– За яких обставин вам довелося побувати у Польщі?
– На початку березня, у перший тиждень війни, дуже злякалася за дітей. Тоді ніхто не знав, як повернуться військові дії і чого можна очікувати від постійних ракетних обстрілів. Рішення було прийняте спонтанно, через знайомих зв’язалися з українкою Любов’ю Наумчук, яка проживає у Польщі. Вона через соціальні мережі знайшла для нас польську родину, що виявила бажання прийняти маму з двома дітками, що тікають від війни.
– Як вас зустріли поляки?
– Варто сказати, що у Польщу потрапила вперше, навіть не маючи закордонного паспорта. Я зовсім не розуміла польську мову. На кордоні було дуже багато людей, перетнути його вдалося після 10-ї години вечора. З двома дітьми, 9 та 4 років, опинилася вночі у чужій країні. Потрібно було дістатися до Варшави, а тоді до міста Лодзь, а звідти мене мала забрати пані, до якої ми їхали.
Не знаю, що робила б, якби не польські волонтери. Вони вже на кордоні пригощали дітей солодощами та різними снеками, пропонували гарячий чай та роздавали теплі пледи, адже на початку березня було досить холодно. Коли ми пройшли реєстрацію, волонтери безкоштовно відвезли нас до пункту прийому біженців з України. Порозумілися ми за допомогою перекладача на телефоні.
У спеціальному розподільчому пункті нас зареєстрували, надали місце для відпочинку, запропонували чай, каву, їжу та допомогу з транспортом. Варто зазначити, що поляки на власних автівках після роботи приїжджали і пропонували допомогу. Через півгодини ми вже їхали до міста Лодзь. Там на нас чекала польська пані, яка посеред ночі виїхала по родину з України. Близько третьої години ранку ми переступили поріг Анни та Лукаша Петровських.
– Розкажіть про родину, яка вас прийняла?
– Нас зустріли, як добрих, давніх друзів, виділили нам велику кімнату. Я не знала польської мови, а вони – української. Спочатку було дуже важко спілкуватися, користувалися онлайн перекладачем.
Першими спільну мову знайшли діти, у польській родині їх було троє, майже однолітки моїх дітей. Через два тижні я зрозуміла, що польська має багато спільного з українською і зовсім не складна.
Анна та Лукаш, на перший погляд, – звичайна родина. Пані надає послуги психолога для тварин та дресирує псів, а пан працює на фірмі з виробництва склопакетів. Для мене ж вони – особливі, адже у скрутний момент протягнули руку допомоги, поділившись усім, чим мали, а головне підтримали та зігріли душевним теплом. До моїх дітей поляки ставилися, як до рідних. Мама Анни, пані Катаржина Клопотовська, нагадала моїм дітям їхню бабусю, вони ніжно називали її бабця Каша.
Я не знаю чи усі поляки такі, але впевнена, що потрапила до найкращих. Приємно, що Анна та Лукаш говорили про нас теж саме.
– Скільки ви перебували у Польщі? Що найбільше вразило та запам’яталося?
– За кордоном ми перебували близько 2,5 місяців, аж поки наші Збройні Сили не прогнали окупантів з-під Києва. Весь час ми дуже сумували за рідними, друзями і за своєю домівкою. Тільки у чужій країні я зрозуміла наскільки люблю свою рідну землю.
У Польщі часто замислювалася: «Що я тут роблю? Чому було не залишитися вдома, адже, на щастя, ворог не зміг дістатися до нашого краю». Лише повернувшись до України, зрозуміла, що все, що відбувається – не випадково. Війна показала – світ не без добрих людей! Анна Петровська допомогла нам оформити усі документи, влаштувала дітей до школи та дитячого садочка, сама відвозила та забирала їх додому.
10-річчя мого сина ми зустрічали у Польщі. Родина, у якій ми жили, зробила для іменинника справжнє свято, запросивши гостей. Вони весь час робили для нас приємні сюрпризи, щоб діти могли відволіклися від страшних подій і радіти життю.
Останніх пів року ми часто спілкуємося через мережу Інтернет. Родина Петровських надсилає нам цікаві відео з Польщі і запрошує у гості. А ще наші польські друзі слідкують за новинами, хвилюються і продовжують нас підтримувати.
Напередодні Різдва від наших друзів-поляків прийшла посилка. Ми чекали на теплі речі, які ми у них залишили. Але коли разом з дітьми розпаковували величезну коробку, мені на очі наверталися сльози. Окрім речей, тут було багато подарунків, смаколиків до новорічних свят, страви швидкого приготування, цілий ящик моїх улюблених хлібців. Цією посилкою наші друзі знову нас підтримали та розрадили дітей.
Найбільше мене вразило ставлення поляків до війни в Україні. Коли я дякувала Анні за допомогу, вона сказала: «Допомагаючи вам, ми допомагаємо собі, адже українці захищають нас від страшної біди. Ваш народ – надзвичайно сильний! Ми пишаємося вами!».
Ця війна показала, хто для нас – справжній друг, а хто – ворог. Після Перемоги ми з нетерпінням чекатимемо родину Петровських у гості. Дуже хочеться відкрити для них Україну та повернути хоча б частинку того добра, яке Польща зробила для нас.
You cannot copy content of this page
