Нещодавно на своїй сторінці у соцмережі Фейсбук Вячеслав Пишнюк розмістив кілька фото з архіву Ольги Степанівни Бобрик. На світлинах зображені працівники та вихованці дитячого будинку в селі Івановичі. Вражає погляд хлопчиків і дівчаток. Він сповнений болю і недитячої серйозності, що говорить про багато горя та випробувань, які вони пережили.
Поціновувач історії рідного краю розповідає, що директором цього навчального закладу був Геннадій Трохимович Прокопій. Саме у 1946–1951 роках у селі діяв дитячий будинок, де проживали і навчалися діти-сироти та малозабезпечені. Це був приклад нового типу державного закладу – школи-інтернату.
Вячеслав Пишнюк цитує спогади колишньої вихованки дитбудинку Ольги Бобрик: «Навчання проходило в холодних кімнатах, на стінах яких виступав іній. І діти граючись, писали свої імена пальцями на стінах будинку. Мокрий одяг навіть не було де висушити і тому учні клали його на ніч під себе. І таким чином хоч якось висушували власні речі для того, щоб зранку знову приступати до навчання. В таких тяжких умовах проходило життя і навчання вихованців дитячого будинку».
Серед мешканців цього закладу було і четверо дітей багатодітної сім’ї Кравчуків із села Слобідка. Цю щемку історію їхнього сирітського дитинства переповіли вони своїм дітям, а ті розповідають уже онукам.
У родині Теклі та Ригора (Григорія) Кравчуків виховувалося 5 дітей – 3 доньки і два сини. У роки Другої світової війни Григорія, який сам виріс у багатодітній родині з 11 дітьми, забрали на фронт. Дружина мужньо чекала на його повернення і з усіх сил намагалася витягнути велику сім’ю. Довелося Теклі під кулями переходити річку вбрід з дітьми, несучи наймолодшенького сина на руках, а її старшенька Надія вела інших сестер і брата. Про це розповіла дочка Надії Галина Головня.
Пережили страхіття війни, все здолали, раділи перемозі і сподівалися на швидке повернення додому чоловіка й тата.
І ось той довгожданий день, коли воїн сів нарешті до потяга і рушив додому. В передчутті щасливої зустрічі з найріднішими він гучно співав на увесь вагон. Хтось із пасажирів зробив зауваження, щоб не співав так голосно, бо заважає відпочивати. Хвилювання переповнювало Ригора, і раптом його серце не витримало… та зупинилося. Боєць вижив на фронті під кулями, але все ж не зміг обійняти своїх дітей і дружину. Поховали Григорія Юхимовича Кравчука на кладовищі в Стрибіжі.
Краялося серце вдови і обливалося кров’ю. Та очі її дітей, що поглядами пронизували душу, повертали до життя. Діти хочуть їсти. Дітям потрібен одяг і взуття. Щоб було з чого напекти хліба, Текля возила в Новоград-Волинський домоткані рядна і вимінювала їх на зерно. Одного разу поїхала з іншими жінками на базар у місто Новоград-Волинський. Коли поверталися додому, напали на них бандити та вбили багатодітну матір. Знайшла вона спочинок на цвинтарі неподалік свого чоловіка.
В хаті у Слобідці залишилося круглими сиротами п’ятеро дітей. Ось тоді їх доля і привела у дитячий будинок. Старшу Надію не взяли, бо була вже доросла. Вона залишилася вдома сама. А 4 молодших – Люду, Аню, Колю та Андрія – забрали в Івановичі. Аня, яку доля закинула пізніше в Сочі, згодом розповідала, що в неї були здібності до рукоділля, вона робила гарні серветки, які подобалися куховаркам. Тож дівчинка вимінювала ці речі в жінок на їжу і так їй вдавалося трохи ліпше поїсти. А згодом, не витримавши важких умов та скучивши за рідною домівкою, хлопці і їх сестра Люда втекли з дитбудинку в Слобідку до своєї старшої сестри Надії. Кожен пізніше пішов своїм шляхом, роз’їхалися, створили родини. Всі 5 дітей Теклі та Григорія Кравчуків уже відійшли до Вічності. А їхня родинна історія, пов’язана з Івановицьким дитячим будинком, є частиною історії нашого краю.
You cannot copy content of this page
