Нещодавно у закоханих пар з’явилася можливість у день подання заяви до ДРАЦСу зареєструвати шлюб. І от 15 березня у Пулинах на весільний рушник стали мешканці нашої громади Анна Захарчук і Григорій Буряченко. Наш журналіст поспілкувався з щасливою дружиною та дізнався чому вони вирішили одружитися під час війни.
– Наша історія кохання досить романтична та правильна, якщо так можна сказати, – розповідає Анна. – Якось після Різдва приїхала до батьків у гості в Пулини. Це був нічим не особливий, звичайний вечір. Я готувалась вже відпочивати, але сусіди зверху були занадто галасливими аж настільки, що мусила викликати поліцію. Подзвонила. Чекала довгенько, диспетчер сказала мені не переживати та чекати, бо хлопці перебувають на ДТП, але вже їдуть до мене. Коли були десь близько біля мого дому, то подзвонив працівник поліції та почав запитувати де саме живу, а я старалась лояльно та ввічливо пояснити. Пам’ятаю, як описувала де мешкаю, що таке «М’ясна лавка» і де музична школа… А потім ще й виходила їм на зустріч. Все. Ніби то провели з сусідами виховну бесіду, вони заспокоїлись. Ну а я, звичайно, вийшла запитати чи все владнали. Побачила перед собою гарного, чорнявого поліцейського Григорія. Виховано, спокійно та впевнено зі мною говорив і дивився мені прямо в очі. І знаєте, щось мабуть «йокнуло». Тому за іронією долі, почала вдома мамі описувати цього молодого чоловіка, сказавши, що це, мабуть, «не наш наряд поліції, з Житомира».
Після нічної ситуації дівчину не залишало відчуття того, що ця історія ще не закінчилась. Анна була впевнена, що поліцейський ще дасть про себе якось знати – напише або ще десь зустрінемось.
– Так і сталось! – каже Анна. – Одного разу у соціальній мережі отримала повідомлення від нього із запитанням чи все тихо і чи відпочиваю. Кілька слів та більше нічого. І все. Час йшов, кожен із нас жив своїм життям. Іноді бачила, що він слідкує за моїми історіями в Інстаграмі, щось лайкає, але нічого більше. Єдине, що вітали один одного зі святами, з днем народження та Новим роком. Я мешкала у Житомирі, працювала там, інколи приїжджала до батьків на вихідні та інколи бачила його у містечку.
Згодом Анна переїхала жити в Пулини. І саме тут один ранок змінив усе майбутнє, а точніше – одне смс, яке дівчина надіслала поліцейському, коли побачила його біля райвідділу.
– Тоді, пам’ятаю, був теплий сонячний ранок. Стоїть він – красивий, але втомлений і якраз так гарно падає проміння сонечка на нього. Написала: «Грієшся?» і все. Так ми і почалися переписуватися нон стоп. Про все і ні про що, вдень і вночі, вранці і ввечері, – мовить далі Анна. – Через деякий час Григорій запросив мене на каву. Потім – на перше побачення. Час летів так, ніби скажений. Ми не могли наговоритися, «набутися» один з одним. Потім вирішили, що маємо жити разом!
Закохані знайшли оселю і почався найкращий період у їхніх стосунках. Через пів року Григорій зробив пропозицію Анні вийти за нього заміж.
– Погодилася! Мріяли про спільне майбутнє, вигадували нашим дітям імена, планували весілля. А потім з нами сталась війна. Постійні мої сльози, хвилювання за нього, де він і що з ним, – говорить Анна. – З початку війни не бачились. Робота така, та і час, що 24/7 має бути зі зброєю. Всі наші плани пішли разом із російським кораблем. І одного вечора вирішили, що немає більше часу у нас чекати «на краще». Вирішили одружитись. Шукали майстра, який зможе зробити нам обручки, бо ж усі ювелірні магазини були зачинені. Хотіли тихенько, лише удвох розписатися, але вийшло не так як думали. Моя «маленька» сім’я уся прийшла мене привітати, його батьки з сестрою та взагалі неочікуваним сюрпризом став для нас прихід усього колективу пулинської поліції. Сирену та гучномовець патрульної з привітаннями та вигуками «Гірко!», мабуть, чула вся Пулинська громада!
З самого початку нашої історії щось всередині підказувало мені, що це лише початок і ми точно ще зустрінемось. Так і сталось. Не тільки зустрілись, але й більше. Я тепер дружина найкращого чоловіка у світі: ніжного, люблячого, турботливого, терплячого, уважного і мудрого. Я біля нього завжди почуваю себе у безпеці, любові та турботі. Ми завжди казали один одному, що наша історія – романтична до чортиків та гідна того, щоб розповідати її нашим дітям і внукам!
You cannot copy content of this page
