Голодомор – духовна рана, яка нестерпним болем пронизує пам’ять його очевидців. Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя. Серед них і 89-річна мешканка Пулин Ксенія Стрельченко.
– Коли в Україні почався голод, тоді я була зовсім маленькою, – згадує Ксенія Миколаївна. – Для колгоспу мій батько віддав майже усе, що мали. Хтось був хитрішим і закопав зерно у землі, то їм було що їсти. Мої рідні сховали кілька кілограмів пшениці у моїй колисці. Одного дня у дім прийшли люди, зробили обшук, мене поклали на ліжко і знайшли сховане, забрали. А потім побачили ринку з дрібною картоплею. Хотіли теж відібрати. Моя бабця вчепилася у бульбу і сказала, що не віддасть. Нас пожаліли і лишили ту картопельку.
Від голоду нашу родину врятувала корова. Іноді сусіди приносили хліб, а ми їм за це давали молоко. Батьки вріжуть нам скоринку – і я з сестрою смокчемо її наче солодку цукерку. Часто мама ходила до лісу і приносила коцюриби (гриби, що ростуть на дереві). Для тих, хто працював у колгоспі, давали додому по 400 г сочевиці. Були у селищі і випадки людоїдства. Пам’ятаю, як розповідали про сім’ю, в якій батько зварив власну дочку. Коли додому повернулася дружина і побачила кістки дитини, то вбила свого чоловіка. Схожий випадок був і в Липівці. Там батько з’їв трирічного сина… Страшні були часи. Не дай Боже, такому повторитися!
You cannot copy content of this page
