15 лютого минає 31 рік із дня завершення неоголошеної війни в Афганістані. У ній брав участь 59-річний житель Пулин Володимир Іванчик. Він розповів нашому журналісту про пекло афганської війни та втрату друга – жителя Нового Заводу Миколу Журавського, на честь якого щороку в рідному селі загиблого проводиться зимова спартакіада серед допризовної і призовної молоді.
– Володимире Петровичу, як Ви опинилися в Афганістані?
– У 1978 році потрапив на військову службу в місто Стрий Львівської області. Це були ракетні війська. Згодом нам повідомили, що їдемо у відрядження. Куди конкретно – не уточнювали. І 23 лютого 1979 року я опинився в Афганістані на військовій автобазі Баграмі.
– Які були Ваші обов’язки?
– Був водієм, перевозив боєприпаси.
Одного разу пішов до автолавки купити зошита, щоб писати листи мамі в Чернявку. І тут випадково зустрів свого земляка з села Чехівці Івана Трибеля. З ним навчався в автошколі у Житомирі. Він розповів, що у Баграмі служить ще один хлопець із Нового Заводу Микола Журавський. Потім усі разом зустрілися, стали спілкуватися, дружити, брали участь у спільних ризикованих поїздках. Колю називав «Ромашкою», бо він був світлим, добрим і веселим парубком.
– Чи небезпечно було перевозити боєприпаси?
– Кожна поїздка могла бути останньою у житті. Траплялися на шляхах засідки душманів, які нас чатували та обстрілювали. Якось потрапили у справжню пастку. Нас притиснули до скелі, відступати було нікуди, тримали оборону як могли. Багатьох наших солдат брали у полон і розстрілювали між Баграмі і Кабулом на горі смерті.
Під час чергової поїздки нашу автоколону вкотре обстріляли. Було багато вбитих і поранених. Якби не вертольоти, які прилетіли на допомогу і відбили атаку, могли усі загинути. Тоді Микола Журавський отримав тяжке поранення у живіт, втратив чимало крові та через вісім днів помер у лікарні.
У травні 1980 року я повертався із Термеза. Був обстріл, поранення отримав у ногу + контузія. Виходячи із засідки, через три кілометри втратив свідомість. Опинився у шпиталі. Пробув там два місяці. Повернувся у військову частину та служив до осені. Тільки тоді потрапив додому.
Наступні три роки мого життя були нестерпними. Не міг спати, постійні жахіття про війну не давали спокою, – каже Володимир Петрович. – Та й тепер, коли гортаю фотоальбом, не можу заснути, згадуючи військових побратимів. Війна в Афганістані – справжнє пекло, яке не забуду до кінця свого життя!
You cannot copy content of this page
