Сьогодні відзначають День людей похилого віку. Це свято людей, які багаті мудрістю та життєвим досвідом. Але багато серед них ще активних чоловіків і жінок, які живуть цікавим та повноцінним життям. У таку пору золотої осені життя можна навіть закохатися і одружитися!
Хочемо розповісти вам історію дивовижної пари, що побралася і повінчалася, ставши два роки тому чи не найстаршими молодятами Пулинського району.
Понад два роки тому, 31 серпня 2017 року, у Пулинській районній газеті «Вісті» в рубриці «Два серця» було надруковано оголошення жителя Теньківки з надією знайти супутницю життя: «Я порядний чоловік, 85 років, без шкідливих звичок. Дітей не маю, вдівець, добрий господар…Хочу познайомитися з хорошою жінкою 65-75 років для спільного подружнього життя, яка погодиться на переїзд у с. Теньківка…».
На оголошення першою відгукнулася жителька Пулин Надія Петрівна Марчук, яка невдовзі і стала для Миколи Олександровича Заброцького дружиною. І хоча після їхнього знайомства у Пулинах до чоловіка ще деякий час дзвонили бажаючі познайомитися, він уже вирішив, що хоче бути з Надією Петрівною.
Ми вирішили дізнатися як складається життя сім’ї Заброцьких і побували у них у гостях.
-Коли я прочитала в газеті оголошення, вагалася, дзвонити чи не дзвонити. Подумала, що Теньківка недалеко, і якщо мені буде погано – то втечу, – жартує Надія Петрівна. – А потім вирішила подзвонити. Микола Олександрович приїхав у Пулини. Затим я поїхала до нього. Була приємно вражена, що мене вже чекали гості і накритий стіл. Розбалакалися, і не зогляділися, як вечір настав. Микола Олександрович каже: «Уже пізно, залишайся, переночуєш». Так я і залишилася. А через два місяці ми одружилися і повінчалися.
-Микола Олександрович – золота людина. Він віруючий, разом їздимо до церкви у Соколів. Навчив мене молитов. Кожного дня молюся за моїх дітей і онуків та правнучку. Олександрович добре прийняв моїх рідних. Вчить мене доглядати за бджолами, бо має невеличку пасіку. А я захоплююся квітами: насадила біля хати лілії, десяток сортів гладіолусів.
-У мене нікого немає – ні дітей, сестри і дружина вмерли. Важко одному. Нам добре разом, – усміхається Микола Олександрович. – І поговорити приємно, і робимо по господарству разом.
Обом випала нелегка доля, довелося пройти через багато випробувань, важко трудитися. Надія Петрівна і груби вміє класти, і повариха вправна – не на одному весіллі готувала, господиня гарна – підтримує чистоту й лад в оселі та на подвір’ї, створює затишок і доглядає за кімнатними рослинами та квітами надворі. Микола Олександрович – учасник війни, ветеран праці, віддав багато років механізації в колгоспі та був інженером сільгоспформування. Нагороджений медалями та орденом Трудової Слави. У 2014 році його портрет було занесено на районну Дошку пошани.
Кожного ранку подружжя Заброцьких прокидається з побажаннями доброго дня та запитують один в одного як здоров’ячко. Перед сном розмовляють, зичать доброї ночі.
Розповідаючи один про одного лише все хороше, Надія Петрівна та Микола Олександрович з теплом, тихою і спокійною радістю, мудрістю в очах дивляться на свою половинку.
-Мені пощастило з жінкою, – широко усміхаючись, каже чоловік. – Нам добре разом.
Такі ж слова з радістю говорить і Надія Петрівна про Миколу Олександровича.
І відчувається у їхній домівці мир, злагода, тепло, від яких добре на душі та спокійно на серці. Радіємо за Вас! Довгих Вам літ, дорогі наші!
You cannot copy content of this page
