НЕслабка стать: жінки, які на передовій

У переддень 8 березня – Міжнародного дня прав жінок і миру – хочемо поділитися історіями наших землячок, котрі перемогли свої страхи, загартувалися у горнилі випробувань, досягли успіхів, шани та визнання завдяки сміливості, рішучості й наполегливій праці.

Наталія Григорчук: «Працюючи в поліції, починаєш більше цінувати життя»

Коли в інтернеті переглядаємо малюнки дітей про поліцію, бачимо здебільшого зображення кремезних чоловіків, які вирушають у двобій зі злочинністю і рятують світ. Бо у суспільстві довго вважали, що сила та захист – то прерогатива і функція чоловіків. Такі усталені переконання ми передаємо з покоління в покоління, хоча світ змінюється і ролі в ньому чоловіків та жінок – теж.

Дільнична офіцерка Наталія Григорчук із Очеретянки знає про поліцію, за її словами, фактично все. Заступник начальника сектору поліцейської діяльності № 1 Віталій Шевчук підкреслює професіоналізм, відповідальність і старанність своєї колеги, з якою працює не один рік.

Артистка – або міліціонерка. Таким у дитинстві уявляла своє майбутнє Наталка. А ще – любила малювати і мала хист до образотворчого мистецтва.

– І все ж найбільше мені хотілося працювати в міліції, – ділиться правоохоронниця. – Закінчила Коростишівський педагогічний коледж, Житомирський державний університет імені І. Франка. Перший мій трудовий рік минув у стінах Гута-Юстинівської школи, де я працювала вчителькою. Коли згодом доводилося приїжджати у Гута-Юстинівку в ролі працівниці поліції, щеміло на серці. Рік тут працювала, а школи цієї вже немає. Понад два роки трудилася у Вацлавпільській гімназії в Ясній Поляні. Проте відчувала, що педагогіка – це не моє. Я марила Національною академією внутрішніх справ. Щоб туди вступити, наполегливо готувалася, бігала та віджималася. І мені це вдалося! Закінчила Академію з відзнакою. Аж дивно зараз подумати, що за плечима в мене 15 років навчання!

Наталія досі пам’ятає оте солодке відчуття щастя і гордості, коли її зарахували до міліції. Відтоді минуло 11 років, багато змінилося – міліцію реформували в поліцію. Наталія спробувала себе на різних посадах. А починала вона свій шлях у правоохоронних органах дільничною інспекторкою міліції. Проробивши майже рік, перейшла в режимно-секретний орган. Потім 6 років працювала у слідстві. У будь-яку пору року та доби виїжджала у складі слідчо-оперативної групи на місця злочинів, дорожньо-транспортних пригод, крадіжок та в інших надзвичайних випадках. Два місяці в ювенальній превенції працювала з дітьми, проводила з ними профілактику злочинів і правопорушень.

Наприкінці січня 2021 року Наталія Григорчук стала дільничною офіцеркою поліції. Поле для роботи – широке. Понад 15 ввірених їй населених пунктів плюс додаткові села, коли з якихось причин немає інших дільничних офіцерів поліції.

– Розгляд заяв, скарг, спілкування з людьми, допомога їм. Розкриття злочинів, що відбуваються на моїй дільниці, нагляд за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, проведення з ними профілактичних бесід, – це далеко не повний перелік обов’язків, – розповідає офіцерка.

Під час служби доводиться бачити шокуючі і болючі картини. Зустрічатися з різними людьми. Виявляти фізичну та емоційну стійкість.

– Наша служба нелегка. Та ми знали, на що йдемо. Роботу свою я дуже люблю! Колектив у нас гарний, підтримуємо один одного, – говорить Наталія. – Найважче, коли в людей горе і треба їх підтримати. Але емоції в сторону. Ми маємо діяти винятково в рамках закону. Робота в поліції – це жодного дня спокою. Завжди щось стається або ж хтось звертається із заявами та скаргами. Наприклад, людина повідомляє, що за нею стежать або постійно обкрадають. Ми зобов’язані реагувати на повідомлення. Маємо їх перевірити, виїхати на місце, поспілкуватися. Якщо то завідомо неправдиві виклики – складаємо протоколи. Іноді виявляється, що звернулися люди з психічними розладами.

Бувають трагічні випадки, які врізаються в пам’ять працівниці поліції на все життя. Особливо, коли це стосується дітей, і дорожньо-транспортні пригоди.

– Взагалі мені важко щось планувати, – каже офіцерка. – Ось, наприклад, виїхали кілька днів тому на повідомлення про конфлікт, і раптом отримали дзвінок: дитина зникла! Все кидаємо, їдемо на пошуки. На щастя, хлопчик знайшовся. Ми з ним провели профілактичну розмову і він пообіцяв більше не зникати.

Цьогорічна засніжена і морозна зима додала труднощів у роботі і правоохоронцям. Виїжджали на виклики, а їхні автомобілі потрапляли у снігові замети, буксували. Наталії не раз доводилося виходити з автомобіля і штовхати його. На поміч приходили небайдужі люди, які визволяли поліцейських зі снігової пастки.

Коли жінка зі служби повертається додому, її маленький синочок Сергійко запитує: «Мамо, ти всіх бандитів половила?». Він теж хоче стати поліцейським, як мама. Із нетерпінням чекає на її приїзд із Пулин в Очеретянку, радо грається з нею та малює. Наталія Григорчук насолоджується часом, який може провести разом із родиною. Тил правоохоронниці – два найдорожчі Сергія – чоловік та син, підтримують її.

– Велика вдячність моїй мамі Оксані Юріївні за допомогу у вихованні нашого синочка. Якби не бабуся, нам було б набагато важче, – зазначає жінка.

– Працюючи в поліції, починаєш більше цінувати життя. Нерідко жахаєшся, як і в яких умовах можуть існувати люди. Розмовляємо з ними, щоб змінили спосіб життя. Намагаємося допомагати. Жертвуємо особистим життям, часом і відпочинком, щоб земляки і землячки жили та спали спокійно, – говорить дільнична офіцерка поліції Наталія Григорчук.

Катерина Охман – досвідчена анестезистка та бухгалтерка

Про людей у білих халатах багато сказано і написано. Вдячні пацієнти їх називають янголами, які рятують, лікують, зміцнюють, розраджують.

Нерідко трапляються випадки, коли відділення анестезіології та інтенсивної терапії Пулинської лікарні стає наче коридор поміж небом і землею. Доки рідні з щемкою надією й острахом чекають на звістку про порятунок їхніх найдорожчих людей, медики ведуть нерівну боротьбу за життя. Завідуючий відділенням Володимир Корзун, лікарка Ірина Гуменюк, старша медсестра, 4 постові та 2 операційні сестри, 4 анестезистки і 4 молодші медичні працівники усіма силами намагаються повернути до життя пацієнтів, які потрапляють до лікарні у важкому стані.

Однією з найдосвідченіших працівниць відділення, яке в народі називають реанімацією, є медсестра-анестезистка Катерина Охман. Жінка працює в цій лікарні вже 45 років та вважає, що попри набуті знання і досвід потрібно постійно вчитися.

– Катерина Охман – надійна помічниця, чуйна до пацієнтів, фахова анестезистка, – так про медсестру-анестезистку відгукується завідуючий відділенням анестезіології та інтенсивної терапії Володимир Корзун.

1 серпня 1975 року випускниця Житомирського медичного училища Катерина, яка родом з Ємільчинського району, за направленням розпочала працювати в лікарні колишнього Червоноармійська.

– Я повинна була відпрацювати три роки. Далі хотіла вступити до інституту. Але тут вийшла заміж, народила дітей, і ось уже 46-ий рік у Пулинах живу і працюю практично усі ці роки анестезисткою, – розповідає Катерина Іванівна. – Колектив у нас дружний, хороший, професійно грамотний. Кожні 5 років ми всі відвідуємо місячні курси в Житомирі на базі Інституту медсестринства та обласної лікарні. Адже хвороби змінюються, з’являються нові методи лікування і ліки. Тому маємо вчитися, проходити курси підвищення кваліфікації.

– Яка в нас робота? – на хвилинку замислюється співпрозмовниця. – Складна. Лікар у відділенні працює вдень, а вночі ми за необхідності маємо надати допомогу хворому, привести його до тями. Лікарів до медзакладу нічної пори привозять дуже швидко. А в цей час, щоб не гаяти жодної секунди, надаємо пацієнту першу медичну допомогу. Якщо когось важкого привозить бригада «швидкої», вони теж підключаються. Треба бути професійно грамотними, щоб правильно зорієнтуватися в кожній окремій ситуації. Бо до кожної людини потрібний індивідуальний підхід. Дуже багато в наш час алергіків, тож обов’язково з’ясовуємо чи має пацієнт на щось алергію, аби не нашкодити йому тими чи іншими медикаментами.

Медпрацівниця зазначає, що потрібно багато всього знати. Хоча вона вже стільки років проробила в лікарні, але все одно ніколи не соромиться перепитати, уточнити, якщо в чомусь має сумніви, аби бути впевненою, що все робить правильно.

Життя сповнене болю, хвороб, неймовірно тяжких втрат. Із ними постійно стикаються медики. Певне, до цього мали б із роками звикнути. Нерви мусіли би стати металевими, а серце – вкритися нальотом спокійної байдужості. Бо ж так і перегоріти можна, і сил не стане долати власні життєві випробування. Коли ж знаходяться біля ліжка людини, життя якої тримається на тоненькій ниточці, або біля операційного столу – не до страху і роздумів. Треба діяти впевнено, швидко та рішуче.

– Пацієнти потрапляють до нас у важкому стані. Родичів попереджаємо, що ми не боги, робимо що можемо, але не все в наших руках, – каже пані Катерина. – Так уже стається, що деякі хворі вмирають. Доводиться сповіщати сумну звістку. Це – важка і неприємна процедура. Нам психологічно тяжко. Ми теж люди, а не роботи. У нас є рідні і близькі, розуміємо, як боляче когось втрачати.

Коли помер чоловік Катерини Іванівни, син Олександр навчався в коледжі, а донька Віта була ще школяркою. Жаліти себе було ніколи – діти підростають, на роботі обов’язки, добові чергування, домашнє господарство, городи. Дітей вивчила, обоє з вищою освітою, одружила, радіє онукам.

Сусіди з будинку Катерини Охман розповідають про неї як про відповідальну, принципову, добру і чуйну людину. Тож коли створили у багатоповерхівці ОСББ «Надія», бухгалтеркою обрали саме Катерину Іванівну.

– Я веду бухгалтерію в нашому об’єднанні співвласників багатоквартирного будинку 13 років, із самого початку його створення у 2008 році. Ми були тоді одними з перших у районі, – зазначає пулинка. – Людям було важко і страшно, вони не уявляли, що таке ОСББ, куди йтимуть їхні гроші. Міцно тримався менталітет, що хтось має прийти і за них вирішити всі проблеми. Я ставила в приклад власників приватних будинків, які нікого не чекають, а розраховують на власні сили і кошти. Робота в ОСББ важка і відповідальна. Постійно щось треба вирішувати, ремонтувати. Жителі будинку допомагають. Ми багато зробили разом. Наприклад, вікна і двері поставили нові, дах лагодили. Труби минулого року в підвалі всі замінили. Коли збираємо певну суму коштів, проводимо збори і вирішуємо, що зробити в будинку, аби нам усім було комфортно жити.

Знаходить втіху жінка у вишиванні хрестиком та бісером. Це її захоплення, яке заспокоює і дає волю фантазії. З’являються на світ різнобарвні рушники, серветки, скатертини, іменні ікони.

А за вікном уже хлюпоче весна. І думки Катерини Охман – про розсаду, городи: де що посіяти, про парник, у якому вона доглядатиме окріплу розсаду в надії на щедрий урожай. Про мрії – усміхається, каже, що добре було б нікуди не поспішати і мати більше вільного часу для себе, вже і пора, і заслужила. Але неспокійна працьовита натура навряд чи зможе без діла, без користі для ближніх і рідних.

Крутий поворот долі Оксани Ляшук: від школи – до армії

Кардинально змінити життя можна у будь-якому віці. Для цього ніколи не буває запізно. І якщо бажання надто сильне, усі перешкоди відступають.

Це своїм прикладом яскраво демонструє Оксана Ляшук з Андріївки, про яку нам розповів військовий комісар Пулинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Валерій Сидорчук. Опісля 27 літ роботи в школі пані Оксана у 53 роки вирішила піти на військову службу за контрактом і нині готується до відправлення в зону проведення Операції Об’єднаних Сил.

Пропрацювавши 27 років в Андріївській школі вчителькою початкових класів, Оксана Ляшук пішла на пенсію за вислугу років. Шість років трудилася в Польщі. Потім пів року пробула вдома. Але вона така активна людина, що не могла лишатися на одному місці без діла. Діти виросли, у кожного своє життя. Тож планувала їхати на роботу в Чехію.

– Та з Чехією не вийшло. Поверталася я засмучена і розчарована додому. Раптом побачила оголошення, в якому запрошували до Збройних Сил на роботу за контрактом, – згадує Оксана Ляшук. – Одразу після вчителювання в школі я навряд чи зважилася б піти в армію. Польща мене загартувала. Там я навчилася твердості, мій характер став міцніший. Про армію почала думати років із 48. Проте певний період дорога в Збройні Сили через вікові обмеження для мене була закрита. Коли ж вік бажаючих іти служити за контрактом збільшили до 55 років, у мене з’явився шанс. Тож рішуче поїхала у військкомат у місті Новоград-Волинський. Мені сказали йти у військову частину – якщо дадуть відношення, то буду служити. Пішла у 30-тку, але там не взяли. Тоді попрямувала у 54-ий розвідувальний батальйон. Його командир запитав хто я за спеціальністю. Сказала, що вчителька. Він із теплом почав згадувати свою першу вчительку. Отож мені пощастило тут отримати відношення. Зі мною уклали контракт на три роки.

– Таким моїм рішенням багато знайомих були шоковані, – продовжує жінка. – Своїй родині я до останнього нічого не казала, щоб не відмовляли. Хоча вони знають, яка я: що надумала – те роблю.

Із жовтня 2020 року Оксана Ляшук служить у військовій частині.

– Холод. Осінь. Поле, багато солдат, – ділиться першими враженнями від початку служби наша землячка. – Я возила на полігон із їдальні їжу. Вставала о 4 ранку і їздила до 11 ночі. Було фізично важко. Перші приморозки, хлопці жили на полігоні в палатках, тому старалася якомога швидше привезти гарячий борщ. Так було два тижні, а потім хлопці поїхали на війну. Я мала теж їхати зі своїм батальйоном. Але мій командир сказав, щоб я пройшла вишкіл. Мене відправили в Десну проходити військову підготовку. Тут я буду до кінця березня.

– У Десні всі йдуть нарівні – і дівчата, і хлопці. Ніхто не дає поблажок жінкам. Ми в рівних умовах. На мою думку, це добре. Дати слабинку нікому не можна. Це – армія. Має бути порядок. Нас готують до війни – а там стріляють, убивають. Ми будемо в гарячих точках. Учимося стріляти з автомата, кидати гранати, витягувати поранених із поля бою. В нас виховують сильний дух. Інструктори кажуть, якщо ми пройдемо тут гарну підготовку, то надалі нам буде на полі бою набагато легше. Я дуже задоволена, що сюди потрапила. Інструктори суворі і водночас справедливі та досвідчені – хто із нас не умів стріляти, всі навчилися, хто боявся автомата – взяли в руки. І під танк лягали. Результати зі стрільби у дівчат не гірші, ніж у хлопців!

Чи страшно їхати в зону бойових дій? На це Оксана Ляшук відповідає, що не боїться.

– Я така людина, що пройду крізь вогонь і воду, мені нічого не страшно, – усміхнено додає. – Я сильна жінка, з міцним характером. Виросла в багатодітній сім’ї, в якій була наймолодшою. І трьох своїх дітей практично сама виховувала. Вони вже дорослі. Дочка Леся працює в Житомирі, син Петро – в поліції в Києві, молодший син Олександр вчиться на повара-кондитера. Маю внучку Полінку, за якою дуже скучила. Я її гляділа та няньчила, тому кажу, що це моя четверта дитинка. Зять Тимур працює гідрологом у Чорнобилі. Маю невісточку Таню.

За усе хочу подякувати моїй мамі Тамарі Пилипівні. Я дуже переживала, як вона відреагує на зміни в моєму житті. Новину про те, що я стала військовослужбовицею, мама сприйняла спокійно, схвалила мій вибір, сказала – «молодець». Мама живе з моєю сестрою, я часто телефоную, заспокоюю, що в мене все нормально.

Оксана Ляшук каже, що їй подобається в армії. Вчителювати теж було до душі. Але це – щось зовсім інше.

– Коли вперше автомата взяла в руки – такий адреналін отримала! Емоції зашкалювали, це супер! – ділиться пані Оксана. – У моїх мріях іще – стрибнути з парашутом! А ще, як кожна мама, мрію про здоров’я своїх дітей і рідних, як кожна людина в нашій державі – про квітучу, без сліз і болю нашу Україну. Щоб кожна дитинка діждалася татуся і матусю живими та здоровими! 

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

ІНШІ СТАТТІ ПО ЦІЙ ТЕМІ

Меню
RSS
Facebook
Twitter
Instagram
Telegram