You cannot copy content of this page

«Дюймовочки»: з якими труднощами стикаються жінки невисокого зросту

У світі середньостатистичних показників, встановлених норм і стандартів є люди, котрі зі своєю «нестандартністю» часто почуваються некомфортно. Серед них – невисокі жінки, які потерпають не лише від гендерних стереотипів, а й від дискримінації за ознакою зросту.

Про труднощі, з якими доводиться стикатися, – розповідають наші землячки.

Олена, 42 роки, зріст 150 см:

-У дитинстві мене називали Дюймовочкою і милувалися, що я така маленька. Це було, з одного боку, приємно, а з іншого – ще з дитсадка я відчувала якусь образу. Коли мою групу шикували на зарядку, мене ставили завжди останньою. І під час святкових ранків працівники садочка розташовували стільці в довгий ряд та садили дітей за зростом – звісно, і тут я була в кінці. Ця «останність» продовжилася в школі на фізкультурі. Правда, на решті уроків я сиділа вже за першою партою. Але однокласники за партами позаду умудрялися списувати, я ж такої можливості не мала, бо була під пильним оком учителів.

У їдальні інші діти мене випихали з черги за булочками чи обідом, бо були більші і фізично сильніші. Тому часто я залишалася голодною. Намагалася компенсувати такі прикрощі гарним навчанням і високими оцінками – якщо вже мене всюди ставлять останньою, то тут я мала бути серед перших і кращих!

Цей «комплекс відмінниці» узяла і в доросле життя. На роботі теж змушена була доводити, що можу добре виконувати обов’язки та досягати успіхів. Переконана, що зріст тут не може бути недоліком чи перешкодою. Якщо любиш свою роботу, вкладаєш у неї серце та знання, стараєшся, то неважливо, якого розміру в тебе нога, висока ти чи низька. Спочатку колеги-чоловіки дивилися на мене скептично, робили вигляд, що мене не існує, хтось навіть не вітався, наче не помічаючи моєї присутності. Були й такі, які прямо казали: «Що може в нашій професії зробити жінка та ще й такого малого зросту?». Я працювала більше, ніж інші. Йшла додому пізніше. Здобула заочно другу вищу освіту. За сумлінну роботу мене почали нагороджувати грамотами. Колеги більше з мене не кепкують. Вони цікавляться моєю думкою, ми разом радимося і вирішуємо складні питання.

Чи бувають у мене зараз труднощі і проблеми через маленький зріст? Так, і часто! Наш світ ще не дуже комфортний для «нестандартних» людей. Але ми, «дюймовочки», маємо відверто говорити про те, що нас непокоїть, ображає і дискримінує. Тоді і світ поступово почне мінятися!

Яна, 33 роки, зріст 157 см:

– Для мене завжди було проблемою через маленький розмір ніг і невисокий зріст купити взуття і одяг. Це – справжнє ходіння по муках! У юності хотілося бути вищою, елегантною – як багато дівчат, я прагнула мати модні «шпильки», «лодочки». А доводилося ходити у взутті з магазину «Дитячий світ». Пізніше на свою ніжку з 34 розміром стала купувати взуття на 1-2 розміри більше. Якщо це чоботи, то одягаю товсті шкарпетки і кладу устілки – так більш-менш можна ходити. У туфлі підкладаю вату. От із босоніжками ці хитрощі не допомагають. Проблема не тільки знайти взуття, а і те, що воно коштує удвічі дорожче, ніж, наприклад, найбільш «ходові» 37 і 38 розміри. З одягом теж важко. Усі піджаки, штани потрібно обов’язково підрізати і підшивати. Це кожного разу – додаткові витрати.

А ще важко їздити в громадському транспорті, якщо треба триматися за високі поручні. Я до них не дістаю. Сидіння у маршрутках і автобусах для мене високі. Під час кількагодинних поїздок на далекі відстані мої ноги звисають у повітрі і так набрякають, що боляче потім ходити. Тому змушена їздити потягами – там можна лягти. Хоча залізницею добиратися значно довше.

Труднощі у зв’язку зі зростом зустрічаються на моєму шляху дуже часто. Якщо не можу їх подолати, то просто обходжу. Одним із моїх майже досягнень є певний пофігизм… І взуття без підборів. Купую те, в чому зручно. Люблю себе. Нікому нічого не доводжу. Не помічаю тих, хто не бачить мене і вважає, що я нічого не варта, бо низька. Вдячна тим, хто вірить у мене і підтримує, – з ними я зростаю духовно!

Ніна, 62 роки, зріст 155 см:

-Коли моя майбутня свекруха побачила мене, похитала головою: «А чи ти щось їси, дитино? Така маленька, худенька, за вітром хилишся». Переживала, що син її буде при мені голодний. І що господині з мене не вийде – бо не подужаю нічого робити. А в селі потрібна робоча сила, щоб хазяйство порати, городи садити та обробляти, про садок дбати. І ще дітей треба народити – не менше трьох, щоб було кому пізніше у полі та в обійсті трудитися. Якщо ж дівчина «в соку», «в тілі», «пишна», то вважали здавна, що вона куховарити вміє і фізично витривала у праці, народить здорове потомство.

Перші роки всі в родині чоловіка намагалися мене відгодовувати, щоб росла хоч як не у висоту, то в ширину. Потім лишили в спокої. Побачили, що не сиджу без діла, і мій зріст – не перешкода роботі. Та й дітей трійко ми народили! Сини виросли, як дуби, і називають мене «наша маленька мама».

У хаті свекрів усі меблі були для «великих» членів родини. А як мені треба було щось на полиці чи антресолях, у молодості чоловік брав мене на руки, підносив – і я діставала.

Потім стала виручати стрем’янка, яка є моєю незамінною помічницею та подругою. На ній можна дістатися і до зірок. Тож, маленькі дівчата, не бійтеся, підіймайтеся навшпиньки або на стрем’янку – все у вас вийде!

Тетяна, 27 років, 145 см

-Я подобаюся собі і люблю свій маленький зріст. Але часто бувають ситуації, що хочеться плакати. Почуваюся обмеженою в своїх правах і можливостях. Кілька років тому вчилася на курсах водіння. Автомобіль був незручний, я не бачила, що відбувається далі капота, мусіла вирішувати цю проблему різними оригінальними способами. Уявіть собі ситуацію, коли на практичні заняття і на екзамен із водіння приходила з двома подушками: на одну сідала в машині, а другу – підкладала під спину. Чула сміх, кепкування.

Але на цьому труднощі не закінчилися. Раніше я регулярно заправляла автомобіль на одній і тій самій автозаправній станції – бо вона зручно розташована по дорозі. Проте її інтер’єр дискримінує всіх людей невисокого зросту. Стійка на сантиметрів 20 вища мене, за нею сховався оператор, – це перший бар’єр. Я підстрибую, кричу: «Мені 10 літрів 95-ого!» – він нагинається і дивиться на мене згори вниз: «Що? Говоріть голосніше, я вас не чую!». Врешті заправивши автомобіль, хочу купити кави. Там такий же надвисокий прилавок. Мацаю навмання паперові стіки з цукром, стаю навшпиньки, щоб дістати свій напій. Сісти в приміщенні попити кави не вдається – барна стійка для мене зависока, на стільці не можу вибратися, бо панічно боюся висоти. Тому ображено йду пити каву в свою машину. Так було кілька разів. Коли звернулася до адміністратора мережі з проханням звернути увагу на проблему непристосованих меблів для водіїв невисокого зросту, він пообіцяв передати це власникам. Але нічого не змінилося. Тому більше на ту автозаправну станцію я не їжджу – обслуговуюся там, де мені комфортно.

Не раз хочеться копнути ногою в стелажі супермаркетів. Товари з полиць дістати не можу, працівників супермаркету не дочекаєшся, щоб попросити про допомогу. Доводиться чіплятися за високих покупців, які проходять мимо, і канючити: «Дістаньте, будь ласка, мені оте й оте».

Днями в інтернеті мені на очі натрапив допис про Енні Оуклі, яка народилась у 1860 році в штаті Огайо. Вона вважала, що гарні очі і рушниця – це краще, аніж тільки гарні очі. І боротьба за права жінок та рушниця – це ліпше, ніж просто боротьба за права. От і я собі думаю: мати зовнішні дані, бути юридично грамотною, займатися якимось із видів боротьби – це переконливіший та красномовніший аргумент у відстоюванні своїх прав, аніж просто мати привабливу зовнішність!

Щодо автозаправної станції, про яку розповідала… Я планую туди повернутися і докласти всіх зусиль, щоб її власники врешті помітили мене і таких людей, як я!

 

Сучасна сфера послуг, прагнучи отримувати прибутки, орієнтується переважно на масового покупця. Люди «інакші», «не такі, як усі», намагаючись отримати товари і послуги, часто проходять справжні квести, щоразу відчуваючи приниження власної гідності.

Жінки з невисоким зростом потерпають від подвійної дискримінації: по-перше, їм потрібно вдвічі більше докладати зусиль, аби довести свою професійність, ніж чоловікам, а по-друге – ще більше зусиль через свій зріст. Але вони долають бар’єри, досягають кар’єрних висот, займаються улюбленими заняттями, реалізують себе в родинах, здобувають шану і визнання. Своїм прикладом надихають інших «нестандартних» людей на успіх і віру в себе.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.
You need to agree with the terms to proceed

ІНШІ СТАТТІ ПО ЦІЙ ТЕМІ

Меню
RSS
Facebook
Twitter
Instagram
Telegram