Житомирська область,
смт Пулини
Сьогодні:
Понеділок, 5 грудня
icon clock28.10.2019
icon eye3
ІСТОРІЯ

Спогади Володимира Дубини про окуповані Пулини

Сьогодні відзначаємо День визволення України від фашистських загарбників.

Все більше років відділяє нас від того буремного часу. Все більше питань народжується, але дедалі менше лишається свідків, які можуть на них пролити світло.

Пулинщина теж перебувала під фашистською окупацією і була звільнена наприкінці грудня 1943 року.

Питаннями подій на Пулинщині у роки окупації під час Другої світової війни зацікавився краєзнавець Леонід Коган та пожежники з Німеччини. Вони прагнули дізнатися якою була роль німецьких пожежників під час війни і чи були ті причетні до знищення єврейського населення. Задля цього відвідували в минулому році та цьогоріч наш район.

Делегація німецьких пожежників спілкується з мешканцем Пулин Володимиром Дубиною

Делегація зустрічалася з жителем Пулин Володимиром Дубиною, батько якого багато років працював у місцевій пожежній частині. Краєзнавець Леонід Коган записав спогади нашого земляка про Пулини під час німецької окупації 1941-1943 років. Хоча на початок війни він був ще маленьким хлопчиком (народився в 1937 році), цей період добре відкарбувався в його пам’яті. Записи спогадів Володимира Дубини згодом були доповнені під час телефонних розмов з ним і других відвідин Пулин гостями з Німеччини 10 липня цього року.

Господар показав гостям фото Пулинської пожежної команди 1939 року, на якому в нижньому ряду другий праворуч сидить його батько Михайло Маркович Дубина (1910-1992). 

Ось що розповів Володимир Дубина:

«На початку війни надійшов наказ про евакуацію на Схід всіх радянських партійних органів. Документацію палили в полі. Державні організації виїжджали, а пожежники мусили залишатися, щоб гасити пожежі. Незадовго до вступу німецьких військ пожежникам наказали евакуюватися. На конях вони проїхали близько 25 км. У Черняхівському районі їх зустріла німецька розвідка у формі радянських прикордонників. «Хто начальник?» – звернувся російською мовою до пожежників один із розвідників. «Я начальник». «Чому залишили свій район?» … «Хто тут політрук?». Політрука розстріляли при всіх, а решті веліли їхати назад. Коли батько повернувся, пожежна команда «розсипалася», служба припинилася. У Пулинах пожежників ніхто не організував. Всі сиділи вдома і спочатку не знали чим зайнятися.

Наша хата стояла на тому самому місці, що і зараз. Метрів за сто від неї знаходилися окопи червоноармійців. Але сил у них було мало, і серйозний супротив ворогові вони не вчинили. Спочатку ми ховалися вдома, в льоху, але після вибухів снарядів пішли в сторону Сколобова та кілька днів провели у колгоспній клуні. Коли настала тиша, повернулися додому.

Німці після захоплення Пулин розмістилися в середній школі, повісили великий червоний прапор з білим колом і свастикою всередині. Дітям це було цікаво. Між двома великими липами поставили будку з чорно-білими смугами. Там ніс вахту німець з каскою на голові. Зробили доріжку з битої червоної цегли від вулиці до самої школи. За школою (де зараз спортмайданчик) встановили умивальники, літні душові установки. Німці мали великий обоз. Коні були такими високими, як слони, а хвости у них короткі. Таких ми не бачили. У садку школи поставили польову кухню. Ми тут часто крутилися. Німці сиділи під липами, їли суп, балакали. Потім кухар кликав нас: «Ком! Ком!». У нас був свій посуд. Він всім наливав великим черпаком густий овочевий суп. Це був не домашній суп, а солдатський. Хліб не давали. Були випадки, коли буханки формового хліба валялися по канавах. Він був уже зацвілий, але ми його збирали. Я віддавав мамі, а вона його обрізала і давала курочкам. Німці нас не ображали.

У 1941 році військові підрозділи часто мінялись. Старші хлопці розповідали, що у будинку Пашківського (жив на вулиці, що тягнеться на північ від колишнього польського кладовища) знаходився штаб німецьких зв’язківців. У подвір’ї стояли антени, грало радіо. Одного разу туди привели генерала. Крім німців, у Пулинах стояли також військові у довгих коричневих шинелях, яких називали мадярами (угорцями). Ми їх не любили. Дітей вони били ногами. Одного разу мадяри прийшли до нас додому. У нас було два вулики. Вони вилляли туди відро води, палкою нанизали рамки з медом, витягли їх і пішли. Якось прийшов до нас молодий німецький солдат. «Матка, млєко», – попросив він. Мати дала йому глечик з молоком, а він взамін зняв і простягнув їй свою натільну сорочку. Однак мати відмовилася її брати.

Взимку прийшли двоє німців, які привели до нас на квартиру офіцера. Він займав кімнату, а ми тулилися на кухні, на печі. Солдат приносив офіцеру їжу в казанку. Сусідка Марцеліна (її ми називали Ганною, щоб легше було вимовляти) балакала з ним. Він розповів про себе: до війни був учителем, має двох дітей. З подивом спостерігали ми за тим, як офіцер брав папірець, наслинював його і закривав у портсигар, а за якусь мить звідти через трубочку вискакувала сигарета. Однієї ночі була тривога: прийшли солдати, постукали до нас. Офіцер зібрав речі, і вони поїхали. Більше ми з ним не зустрічалися.

В 1942 році військових у Пулинах залишалося мало, але була німецька комендатура, яка займала нинішній будинок школи мистецтв (після війни там знаходився райвідділ міліції). Комендант давав наказ місцевим десятникам, а останні відправляли людей на громадські роботи (розчищення снігу тощо). Проїжджаючи на возі по головній вулиці містечка і побачивши на узбіччі сміття або дохлу кицьку, комендант щось вигукував і махав рукою, наказуючи таким чином очистити узбіччя. Якщо його наказ не був виконаний, він бив винних батогом.

Окупаційна влада примушувала людей працювати в общинному господарстві,  створеному замість радянського колгоспу. Батько працював теслярем, разом із сусідом орав землю, сіяв зерно, вирощував тютюн. Одного дня приходять до нас німець із поліцаєм і забирають батька. Йому наказали взяти з собою сокиру, ножовку і молоток. Ми йдемо позаду: куди це його повели? Приходять до школи, а там ремонтують сходки. Іншим разом батька повели до пункту заготівлі худоби для ремонту огорожі.

Ми тримали корову і мусили здавати молоко. Приймальний пункт знаходився у старій дерев’яній хаті (через дорогу від школи мистецтв). Відро з молоком я із своїм братом переносили на палицях. Ранковий і полуденний надій здавали, а вечірній залишали собі, відходами перегону молока годували свиней. У приймальному пункті регулярно визначали жирність молока, яка виявилася нижче норми. До нас прийшла комісія – троє німців у білих халатах. Один доїть, інші роблять аналізи. Після цього на спині корови вирізали ножицями хрестик. А це значить, що її доведеться здавати на м’ясо. Що робити? По сусідству з нами жили родина фольксдойче (місцевих німців), яких звали Людвігами. Батько звернувся до жінки Людвіга, а та пішла до коменданта і випросила у нього дозвіл залишити корову. Але все одно треба, щоб жирність молока відповідала нормі. Мати вирішила цю проблему таким чином: із вечірнього надою збирала вершки, а вранці додавала їх до ранкового молока.

Так званий Червоний будинок (двоповерховий житловий будинок по вул. Шевченка) був обгороджений колючим дротом, ворота зроблені з березових паличок. Тут розміщувалася українська поліція. Поліцейські носили форму без погонів, з пов’язками на рукаві, були озброєні гвинтівками. Біля 19-ої години виходив патруль із двох чоловік. Вони ходили по вулицях і в поле нікого не випускали. А нас, коли ми пасли в полі корів, – пропускали. Затримали десь підозрілого і вели в Червоний будинок. З чотирьох кутів будинок захищали дерево-земляні оборонні споруди з амбразурами, зв’язані між собою підземними ходами. Ще один підземний хід йшов від Червоного будинку до комендатури. Всі ходи всередині обплетені лозою, щоб земля не сипалась. Ці оборонні споруди мали захищати будинок від нападу партизанів.

Для захисту від партизанів багатьох фольксдойче переселили в райцентр, а українців звідти виселили в села. У садибі середньої школи була створена військова школа фольксдойче. Вони носили чорну уніформу, а німець, який командував курсантами, – загальновійськову зелену форму. Курсанти шикувались, марширували по вулицях, кричали «ура», співали пісні, повзали. Ми, діти, спостерігаючи за ними, змайстрували собі рушниці з стебла соняшників, до кінчика якого прибивали паличку замість мушки. І ось марширує стрій курсантів, а ми йдемо позаду з рушницями-соняшниками. Раптом лунає команда «кругом», і курсанти йдуть на нас. З переляку ми тікаємо, а вони регочуть. В неділю до курсантів приходили родичі, дівчата. Грала музика, влаштовувалися танці.

Під час окупації у приміщенні Будинку культури була відкрита церква. Мати ходила туди святити паску. Батюшка стояв на підвищенні, де сцена. Пізніше церкву влаштували в хаті, що стоїть ліворуч від школи. До неї добудували шпиль. Після війни в цьому будинку був піонерський клуб, Будинок дитячої творчості, а зараз там Центр дитячої та юнацької творчості. У 1950-х роках церкву в Пулинах закрили і відкрили в Ясній Поляні.

Наприкінці грудня 1943 року з боку Буряківки зайшли радянські танки. У Пулинах тоді стояв німецький обоз. Гармат німці не мали і здалися без опору. Ми ховалися в льосі, але на цей раз нікуди не тікали.

1944 року батька забрали до Києва в міліцію, бо пожежники і міліція належали в той час до одного міністерства. Після повернення додому в 1947 році він знову працював у пожежній частині. Тоді у пожежників звели каланчу. Мені було цікаво вилізти нагору: звідти було добре видно навколишні села (не було лісів, які вирубали на дрова). Пожежники після війни пересувалися кіньми, використовували бочку з водою і ручний насос. Лише в 1960-х роках з’явилися пожежні автомобілі-полуторки».

Після закінчення школи в 1955 році Володимир Михайлович учився на шофера в автошколі, потім проходив військову службу, а в 1959 році повернувся на батьківщину. Працював шофером у торгівлі, затим – у райвідділі МВС (дільничний інспектор, інспектор карного розшуку, заступник начальника міліції), начальником позавідомчої охорони.