Житомирська область,
смт Пулини
Сьогодні:
Четвер, 29 вересня
icon clock23.08.2019
icon eye1
ЛЮДИ НОВИНИ

Родина з Соколова знає ціну миру

Усміхнений, щасливий, щирий та лагідний – таким знають рідні Сергія Цілика з Соколова. Але як тільки мова заходить про війну на Донбасі, обличчя чоловіка змінюється, стає сумним, ніяковіє, на очах з’являються сльози, а в голові зринають спогади небезпечного періоду 2015-2016 рр. Саме тоді він став учасником антитерористичної операції, потрапив у самісіньке пекло Авдіївської промзони на Донеччині. Там обстріли не вщухали день і ніч, важких поранень зазнавали десятки побратимів і стільки ж гинуло. Він – вижив! Зберіг життя задля дружини Марини, сина Максима та дочки Інни.

Сергій Цілик працює майстром на КБПП «Пулинський водоканал». Його дружина Марина – оператор на автозаправній станції в Улашанівці. Разом виховують 10-річну дочку Інну та 12-річного сина Максима.

– Коли виросту, то хочу стати айтішником, – мовить Інна.

– А я хочу стати військовим як тато, – каже Максим. Від цих Сергій ніяковіє. Мовчить. Потім озвучує, що йому важко говорити про війну та пояснює причину.

– Там загинуло багато моїх побратимів, зокрема кілька командирів роти, – зі смутком промовляє чоловік. – Весною 2015 року отримав повістку. Думав, може, не візьмуть служити, адже у юності потрапив у ДТП, мав дев’ять складних переломів тіла, не міг ходити, пересувався за допомогою візочка. У той період на роздуми не було часу, тому не став скаржитися на стан здоров’я. Мав мотивацію – треба захищати Україну від ворога, який окупував Крим і Донбас. Воював за незалежність Батьківщини та мирне майбутнє для своїх рідних. І вже влітку став військовослужбовцем 39-го мотопіхотного батальйону четвертої роти. Потрапив до Сєвєродонецька, а згодом прибув на позиції біля Новотошківки Луганської області. Потім – шахта «Карбоніт», а далі – Мар’їнський район Донеччини. У березні 2016 року почалося справжнє пекло Авдіївської промзони. Був старшим водієм роти. Возив військових. Небезпечно було це робити, адже мінометні обстріли не вщухали день і ніч, гатили безупинно.

– Хвилювалася за його життя. Часто плакала. Нервувала, коли не могла додзвонитися і дуже раділа, почувши голос чоловіка у слухавці, – згадує дружина Марина. – Поговоримо хвилину-дві, скаже, що з ним усе добре, – і зв’язок обривається. Молилася за нього. Діти теж із нетерпінням чекали повернення свого тата з війни.

– Із 86 чоловік нашої роти додому неушкодженими повернулися лише 18 військовослужбовців, інші – поранені або загиблі, – тихо розповідає Сергій. – Коли демобілізовувався, у той день ворожа куля ранила побратима з селища Нова Борова Хорошівського району. Відвіз його до медчастини, звідки санавіацією доставили в обласну лікарню Дніпра.

– Раділи поверненню Сергія усі наші рідні, плакали, цілували, але найбільше тішилися діти, – мовить Марина, ніжно обіймаючи чоловіка. – Його обожнюють Максим та Інна. Інколи навіть по-доброму ревную.

– З татом люблю ходити до лісу по гриби, – зізнається дочка.

– А мені подобається вирушати на полювання, – додає син.

– А зі мною по ягоди ніхто не хоче йти, – жартома каже Марина. – Діти навіть люблять страви, які до душі Сергію, – борщ та вареники.

– Люблю дітей, проводжу з ними максимум часу, – підсумовує Сергій Цілик. – І дружина у мене – золота. Закохався в неї на дискотеці в селі Рудокопи. Побачив, познайомився, взяв за руку і більше не відпускав. Заради них я живу!