You cannot copy content of this page

Пулини в роки Другої світової війни. Спогади Василя Вербівського

Спогади В. В. Вербівського записали у 2018–2020 роках краєзнавці Віктор Ваховський і Леонід Коган

Василь Васильович Вербівський народився 12 липня 1923 року в Ягодинці Пулинського району. Село було маленьке: в 1930-х роках у ньому нараховувалось лише біля 30 хат. Жили тут українці та поляки. Дерев’яна хата Вербівських, яка стояла ліворуч від дороги на Пулини, неподалік від річки, складалася з однієї кімнати й кухні. У Василя Васильовича було три брати та дві сестри. До колективізації Вербівські мали 8 га землі (рілля, луки, ділянка лісу), пару коней, а також корів, свиней і курей. По той бік річки знаходилася німецька колонія Цвітянка (Блюменталь). Саме німці-колоністи прокладали дорогу від моста біля Ягодинки до Пулин. Разом із дітьми колоністів Василь Васильович гуляв, пас корів і запам’ятав деякі німецькі слова, які в подальшому стали йому в пригоді, під час перебування в Німеччині. В Ягодинці не було ні церкви, ні школи. Батьки ходили молитися до Пулин. Василь Васильович закінчив три класи початкової школи в сусідньому селі Корчівка, а 1938 року – Адамівську семирічну школу. Викладання в цій школі (Адамівка знаходилася поблизу шосе Новоград-Волинський – Житомир, нині не існує) велося російською мовою, якою Василь Васильович тоді не володів, що завдавало йому великих труднощів.

Василь Вербівський

Після закінчення школи В. Вербівський навчався на 6-місячних курсах монтерів у Червоноармійську (до 1935 р. та від 2016 р. – Пулини), а від 1940 р. працював за фахом у районному вузлі зв’язку, який обслуговував лінію зв’язку Київ – Львів. Щодня ходив пішки на роботу від Ягодинки до Червоноармійська і назад додому. Вузол зв’язку тоді розміщувався в одноповерховому будинку по вул. Леніна (нині – вул. Шевченка), на місці якого зараз знаходиться магазин «Ванда». Він був обладнаний комутатором і телеграфом, із Житомира підводою туди привозили листи і газети. Праворуч вузла зв’язку стояв будинок, який займали радіовузол і прокуратура. Обидва будинки до 1938 року належали двом братам-євреям, які тримали хмілярню. Далі праворуч знаходилося районне відділення міліції з камерами попереднього ув’язнення (тепер це будинок школи мистецтв), а в подвір’ї – гараж і конюшня. Для фундаменту гаража і конюшні міліції використали надгробки, які звозили з єврейського кладовища біля Ягодинки: на каменях було чудово видно єврейські епітафії.

Незабаром після нападу Німеччини на Радянський Союз у Червоноармійську мобілізували молодих хлопців. А зв’язківців, включаючи В. Вербівського, які мали бронь, залишали на місці. Німецький літак з «лапами» (мав шасі, що не складалося) скидав бомби розміром із м’яч на лінію зв’язку.

«Ми від лінії тікаємо праворуч і ліворуч, – згадує Василь Васильович. – Кігтями ж у нього стріляти не будеш. Він скине всі бомби, повністю зруйнує 2 – 3 кілометри лінії й летить далі. А ми все спочатку намагаємося відновити. Центральна лінія йшла від Червоноармійська через Івановичі на Черняхів, друга лінія – через Ягодинку до шосе, де сполучалася з лінією Житомир – Новоград-Волинський. Було дуже багато обривів, і нас, вісім чоловік, кидали скрізь. Ремонт тривав цілий тиждень. З наближенням фронту прийшов офіцер, напевне, зв’язківець, і просив: «Давай, давай, братці!!!» А біженці все йшли й шли з заходу повз нас. Німці обстрілювали шосе в районі Андріївки. А коли вони вже зовсім близько підійшли до Пулин, то нам сказали: «Хлопці, розходьтеся по домах!» І я повернувся додому, в Ягодинку». Під час відступу було знищено обладнання Червоноармійського вузла зв’язку.

Німецькі війська наступали на Пулини двома напрямками. Від шосе їхали три танки, а попереду них – мотоцикл, який, напевно, відправили для розвідки. На ньому сиділи троє німців: один – за кермом, другий – у колясці з кулеметом, третій – на задньому сидінні з автоматом. Мотоцикл рушив до мосту в Ягодинці та зупинився біля хати Миколи Вербівського (двоюрідний брат Василя Васильовича), біля якої в садку сиділо багато радянських солдатів. Мотоциклісти їх не помітили. Один німець зліз із мотоцикла, щоб подивитися у бінокль. Червоноармійці дали чергу з кулемета і всіх трьох німців вбили наповал, а самі побігли через єврейське кладовище на «Заповіт». Тоді німецький танк, що стояв на пагорбі за 1 км позаду, вистрілив у Миколину хату, яка одразу згоріла. Танки рушили на Пулини. А в житі одразу за Ягодинкою (колись там знаходився Заготскот) стояли радянські короткоствольні гармати. Артилеристи пропустили танки повз себе, після чого пострілом з гармати підбили один із танків. Другий танк біля повороту на Корчівку наїхав на міну та від вибуху розлетівся. Там вздовж дороги стояли великі верби. Після вибуху нога німецького танкіста в чоботі повисла на дереві. Третій танк увійшов до містечка і підірвався на міні там, де нині знаходиться районна лікарня. Пізніше німці поставили в тому місці три березових хрести з касками (тобто екіпаж танку складався з трьох чоловік). В цей же час із боку Черняхова в Пулини в’їжджала бронемашина на колесах попереду і гусеницях позаду (напівгусеничний автомобіль), на кузові якого під тентом на лавках сиділи німецькі вояки. Повз бронемашини проходив радянський військовополонений. Один із німців вистрілив у нього і вбив наповал. А через кілька десятків метрів ця машина підірвалася на міні. Василь Васильович не був очевидцем цих бойових дій, але чув про них від своїх земляків.

Хату Вербівських під час боїв розбило снарядами, один з яких розірвався у печі. Залишилися тільки стіни і крокви, однак сім’я все одно жила у хаті. Їсти не було що. Один німецький підрозділ зупинився неподалік від їхньої хати. Німці, як тільки зупинялися, тут же спали мертвим сном: так їх гнало командування. На полях ходило багато худоби. Один із німців взяв рушницю і застрелив бичка. Тут же здерли з тварини шкіру. Ще м’язи бичка сіпалися, а німці вже відрізали шматки м’яса і кидали у казан. Дістали величезну картонну коробку з локшиною і зварили їсти. Кухар, який знав трохи польську, покликав маму Василя Васильовича: «Матка». Він віддав їй ледь не половину коробки локшини і запропонував забрати рештки бичка, бо прийде іншій підрозділ і селянам нічого не дістанеться.

Під час окупації Василь Васильович працював в Ягодинському общинному господарстві, яке мало чим відрізнялося від радянського колгоспу. Староста села Теш, який жив колись між Ягодинкою і Пулинами й був власником олійні, під час окупації повернувся до себе на батьківщину й розпоряджався колишнім колгоспним майном. Ходити в Пулини В. Вербівський боявся через загрозу відправки на примусові роботи до Німеччини.

Розстрілів євреїв на Лисій горі він особисто не бачив, однак дізнався про них від багатьох свідків. В 1938 році в цьому урочищі посадили сосновий ліс площею 100 га. Станом на 1941 рік посадка являла собою деревця висотою до 1 метра та чагарники. У піщаній горі були лисячі нори. Приблизно через два тижні після початку окупації біля 200 євреїв чоловічої статі з лопатами посадили в три машини і через «Заповіт» повезли на Лису гору. Німців було чоловік 10, а основна маса – поліцаї. Поліцаями переважно були діти розкуркулених і висланих з району сімей, які були незадоволені радянською владою. Євреї цілий день копали дві ями: одну – велику, а другу – меншу. Увечері, перед заходом сонця, всіх євреїв-чоловіків розстріляли і засипали в меншій ямі.

Лиса гора

Через тиждень, рано вранці всіх інших євреїв – стариків, дітей та жінок – зібрали біля колишньої міліції (нині – школа мистецтв). А цим часом поліція прочісувала містечко, щоб виявити тих, хто сховався від акції. Зібрали біля 800 осіб. Хто не міг йти, того вели під руки чи несли до місця збору. Населенню єврейської національності оголосили, що їх відправляють на роботу. Біля міліції була велика загальна криниця. Одна молода єврейка несла на руках маленьке дитя і сильно плакала. Підійшовши до криниці, вона кинула своє дитя у колодязь. Її змусили залізти у колодязь і дістати дитя, яке вже було мертвим, і нести його до місця збору. Спочатку, коли їх гнали по дорозі, що веде від Пулин до шосе, вони йшли тихо. А коли повернули в Ягодинці за єврейським кладовищем і повели в бік Лисої гори, то стався дуже великий гвалт. Такий, що собаки і худоба в навколишніх селах завили (Василь Васильович теж чув крики людей, коли їх вели в бік Довжика). Розстріл на Лисій горі розпочався об 11-й годині ранку, а увечері поліцаї везли в Пулини підводами одяг розстріляних. Меблі та інше майно спорожнілих хат розікрали місцеві жителі. Деякі єврейські хати розібрали на дрова. Після війни на Лисій горі провели ексгумацію тіл, для чого розкопали дві могили. Людські кістки складали в ящики і перевозили на єврейське кладовище в Ягодинці, де відбулося перепоховання.

Василю Васильовичу також відомо, що під час окупації старий будинок Червоноармійського райвиконкому по вул. Леніна займала районна управа і німецька комендатура. Неподалік знаходився ресторан, яким завідував колишній завідувач відділення зв’язку. Разом з німцями він евакуювався на Захід, а через багато років надіслав листа до когось, в якому повідомив, що живе в Канаді. У двоповерховому будинку Райспоживспілки на протилежній стороні вулиці розміщувався комісійний магазин, у Будинку культури – православна церква, а в колишньому відділенні міліції – сільська управа.

У травні 1943 року В. Вербівського разом з іншими земляками вивезли на примусові роботи до Німеччини. Вони були останніми остарбайтерами зі свого села, вивезеними до Німеччини. Сталося це так. Він із хлопцями працював у полі в Ягодинці, гребли сіно. Приїхав німецький комендант і поліцейські, присутніми були також ягодинський староста і перекладач коменданта (родом із Цвітянки). Комендант щось казав і показував на деяких хлопців. Ткнув він пальцем і в бік Василя Васильовича. Часу на збори не дали. В. Вербівський мав лише те, що було на ньому: полотняні штани, в яких він працював на полі. Двома підводами у супроводі поліції 8 хлопців і 3 дівчат повезли до Новограда-Волинського. Це було перше відвідування Василем Васильовичем міста над Случчю (до цього часу він за межі свого району нікуди не їздив). Надвечір здали у збірний пункт – колишню казарму, що стояла після в’їзду в місто з боку Житомира, праворуч. Затим їздові на підводах поїхали назад до Пулин. «Там були сотні таких, як ми, – згадує Василь Васильович. – Добу нас тримали на збірному пункті, а другого дня посадили на залізничній станції у товарні вагони, по 50 чоловік з трьома німцями у кожному. Був сформований цілий ешелон. Вагони були необлаштовані, ми сиділи на підлозі. В дорозі нас не годували, дуже хотілося їсти. Всі знаходилися у пригніченому стані, всю дорогу плакали, з острахом очікуючи невідомого майбутнього. На третій день нас привезли до Львова». Залізниця була перевантажена, і в першу чергу пропускали ешелони з технікою, що рухалась в бік фронту. У Львові Василя Вербівського та інших остарбайтерів вивантажили. Там він вперше побачив українських військових у чорних шинелях і касках, із карабінами (напевне, із дивізії СС «Галичина»). Під час вивантаження з вагонів залізничний вокзал був оточений. «У Львові пробули ми недовго, – продовжує розповідь В. Вербівський. – Нам дали по шматку грубої ковбаси довжиною сантиметрів 25 і по одній буханці хлібу. На буханках стояв штамп 1933 року. Потім розповідали, що хліб робили з жолудів дуба та плодів каштану з якимись добавками. Такий хліб не можна було вкусити, він був твердий як цеглина. Щоб відкусити трохи, розмочував його слиною. Від голоду ковбасу з’їли зі шкіркою». Невдовзі  сформували цілий ешелон з вагонами, наповненими остарбайтерами, і за два дні вони прибули до Кракова. «В їдальні нам дали якусь рідину з домішками вики, – згадує Василь Васильович. – Цю водичку черпаками наливали у шапки. Хто не мав нічого, той отримував черпаком по спині й залишався голодним. У мене майже одразу вкрали кашкета, і я залишався голодним. Нас мили у лазні холодною водою та мастили чимось жовтим і смердючим для профілактики».

Через три тижні потяг, в якому були три вагони з остарбайтерами (біля 150 осіб, в тому числі В. Вербівський), вирушив із Кракова. Дорогою втікати ніхто не наважувався, бо кругом чужина:  якщо впіймають, буде ще гірше. Увечері привезли до поморського міста Кьосліна (нині – Кошалін у Польщі) і розмістили в клубі на ніч. Був український перекладач, який наказав сісти на підлогу. «Нас привезли напівголодних, – розповідає В. Вербівський. – Дали «мільхзупе» (молочний суп). Рідину я випив, а на дні була одна локшина розміром із палець. Я все це проковтнув, але голод не втамував». Вранці кожному видали «арбайтсбух» (трудову книжку). До клубу зійшлися німці з навколишніх сіл і містечок, щоб вибрати собі працівників. Якщо хтось сподобався, показували пальцем і виводили з натовпу. За остарбайтерів платили гроші залізниці за те, що їх привезли сюди як худобу. Василю Васильовичу тоді було 20 років. При зрості 186 см він важив лише 36 кг, і його та ще одного ніхто не вибирав: кожен бауер хотів мати сильного працівника. «Спочатку нас залишилося чоловік 15, а потім – двоє, – продовжує В. Вербівський. – Мене вибрала руда німкеня. Потім я дізнався, що це сестра хазяїна, який був на фронті. Перекладач наказав підвестися. Подивилися, чи здорові зуби, і я рушив за нею. Мені виписали документ. Вона забрала його собі й сказала: «Ком!» (Пішли). Ми вийшли на вулицю. Там вже сиділи двоє наших на лавці, яких раніше за мене вибрали. Біля них стояли двоє німців і щось ґерґотіли».

Дуже хотілося їсти. Німкеня дістала з портфеля і дала Василю Васильовичу «штуле» – тонко намащені зсередини смальцем два шматочка хліба з тонко нарізаною домашньою ковбасою між ними. Стало легше. Німці пішли на залізничний вокзал і купили квитки на потяг. Вони пішли, а поліцейський стежив за остарбайтерами. Повернулися німці, всі сіли в потяг. «Нас майже ніде не хотіли пускати у вагон, – згадує В. Вербівський. – Ми зайшли у вагон, в якому було декілька німців, і сіли. Через дві хвилини всі німці перейшли в інший вагон: гидувалися їхати з нами разом». Їхали 28 км до станції Альт-Банцін (нині – Бендзіно). Прийшли хазяї з іншого вагону і веліли виходити. Німці сіли на велосипеди, а троє українців – Василь Васильович, його односелець Людвик Лонський і ще один незнайомий – йшли поволі за ними пішки. Від голоду Василь Васильович ледь перебирав ногами. Йшли 5 км до Зоренбома (нині – Сарбіново). Дорога вела в низину, крізь дерева проглядалося якесь поле, схоже на аеродром. Як виявилось, це було море, яке Василь Васильович побачив вперше. На березі моря знаходився ліс.

Увійшли в село. Ліворуч простягалися поля, а праворуч – господарства. Василя Васильовича привели до першої хати праворуч, близько 300 метрів від неї знаходилося Балтійське море. Далі через дві хати мав працювати другий українець-остарбайтер, а ще через три хати – третій. «Я увійшов у подвір’я, – згадує В. Вербівський. – Там знаходився свинарник, конюшня, вздовж дороги стояла дуже велика клуня. Хата теж велика, весь двір викладений морською галькою. Я там почував себе як у клітці: з усіх сторін стояли будівлі. Тут з хати вискочили душ дванадцять німчуків років 10-12. Вони бігали навколо мене і кричали: «Рус! Рус!» А я стою собі й думаю: куди я потрапив? Я ж на вас всіх не вироблю».

Зоренбом, початок ХХ століття

Робочий день у Василя Васильовича тривав від 6-ої години ранку до 6-ої години вечора. У хліві знаходилося 12 корів і 6 телиць. Треба було їх чистити, прибирати гній та вивозити його з хліва. Хазяйку маєтку звали Лізбет, вона була вдовою: чоловік загинув на фронті під Ленінградом.

У Зоренбомі працювало близько 15 остарбайтерів із Польщі, які потрапили в німецький полон у 1939 році. Почувши, що в село привезли остарбайтерів з України, вони прийшли на  другий вечір до Василя Васильовича, питали його про життя в окупації та про партизанів. Балакали дві години. Франек, один із гостей, був нареченим Анельки. Він помітив, що новий остарбайтер з України дуже худий, і попросив Анельку давати Василю Васильовичу вранці пів склянки парного молока, але так, щоб не побачила хазяйка, бо буде біда. Крім того, Франек приніс йому яйця. В. Вербівський за порадою Анельки вибрав місце, де вона ховала яйця і молоко: виїмка у цементній підлозі конюшні. На вечерю Василь Васильович з’їдав дві картоплини в лушпайках і випивав кварту кислого молока. Молоко він пив цілий місяць і поправився. Шкаралупу від яєць розминав у пальцях і ховав у гної.

Німці їли п’ять разів на день: перший сніданок о 7:00, другий сніданок о 10:00, обід о 12:00, полудник о 16:00, вечеря о 19:00. Завжди був хліб, м’ясо, сало, ковбаса.

Остарбайтери їли на кухні теж п’ять разів на день, але їм давали не так багато, масло мастили на хліб тоненько. Хазяйка Лізбет на людях показувала, що погано ставиться до своїх робітників, але робила вигляд що нічого не бачить, як їх підгодовують. В той же час вона ретельно слідкувала за дотриманням режиму світломаскування та забороняла вмикати світло.

Степан зі Стрия, який вже довго працював у господарстві, хотів взяти відпустку і поїхати додому. А його не пускали. Тоді він відрубав собі пальця. Думав, що відпустять. Однак хазяйка дізналася про це і заявила у поліцію. Прийшов поліцейський і з десяток разів влупив Степана нагайкою по спині. Рука його напухла і спина була побита. Степана лікували остарбайтери, зробили йому на відрубаний палець шкіряну накладку.

Одного разу В. Вербівський написав листа додому українською мовою, в якому описав, де і як йому живеться. Цей лист дійшов до Ягодинки. Отримав його староста і віддав мамі. Сестра Антоніна написала відповідь і віддала листа відступаючим німецьким солдатам, які в цей час проходили селом. Цей лист дійшов до Василя Васильовича.

У березні 1945 року фронт докотився до Зоренбома. 6 березня танк зробив постріл від пагорба в бік моря: в село увійшли радянські війська. Рісік закричав, що прийшли визволителі, прибіг до хазяїна, схопив рушницю (він знав, де вона знаходиться) і застрелив його. За три дні всіх остарбайтерів зібрали, помили, перевдягли, і вони стали бійцями Радянської Армії. Їх посадили на «студебекери» і повезли на Гданськ. «Що там робилося! – згадує Василь Васильович. – Цивільне німецьке населення колонами пересувалося від одного населеного пункту в інший, тікало від війни. А на поверхні Балтійського моря біля Гданська наче дрова плавала безліч тіл німецьких солдатів. Видовище жахливе! Наші війська нищили німців без жалю. Такого я не бачив і не побачу …» В. Вербівський служив рядовим у взводі зв’язку 1-го батальйону 180-го гвардійського штурмового полку. Забезпечував зв’язок між батальйоном і полком, у випадку обриву лінії брав котушку і розмотував новий телефонний дріт. Війну закінчив на Ельбі, де відбулася зустріч з американськими солдатами. Одразу після війни його направили до комендатури міста Нойгауз, де він виконував функцію перекладача, бо знав німецьку мову. Службу в армії завершив 15 березня 1947 року. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Батько В. Вербівського помер під час окупації, два брати загинули на фронті, лише один брат повернувся з війни живим. Від квітня 1947 року Василь Васильович працював монтером у Червоноармійському районному вузлі зв’язку. В 1949 році його призначили на посаду заступника начальника райвузла. 1953 року перевіз свою хату з Ягодинки до райцентру, де з тих пір постійно проживав. Від 1957 року обіймав посаду начальника райвузла зв’язку. 1973 року за станом здоров’я вимушений був змінити місце роботи: до 1999 року працював інженером з техніки безпеки та охорони праці у райоб’єднанні сільгосптехніки. Його загальний трудовий стаж становить 53 роки. Нині він разом із дочкою Зоєю Василівною, яка раніше працювала керуючою банками в Пулинах, проживає в місті Новограді-Волинському.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.
You need to agree with the terms to proceed

ІНШІ СТАТТІ ПО ЦІЙ ТЕМІ

Меню
RSS
Facebook
Twitter
Instagram
Telegram