You cannot copy content of this page

Пройшов крізь пекло афганської війни

Воїн-інтернаціоналіст переглядає альбом із фото, які зроблені в Афганістані під час військової служби

15 лютого минає 31 рік із дня завершення неоголошеної війни в Афганістані. У ній брав участь 59-річний житель Пулин Володимир Іванчик. Він розповів нашому журналісту про пекло афганської війни та втрату друга – жителя Нового Заводу Миколу Журавського, на честь якого щороку в рідному селі загиблого проводиться зимова спартакіада серед допризовної і призовної молоді.

– Володимире Петровичу, як Ви опинилися в Афганістані?

– У 1978 році потрапив на військову службу в місто Стрий Львівської області. Це були ракетні війська. Згодом нам повідомили, що їдемо у відрядження. Куди конкретно – не уточнювали. І 23 лютого 1979 року я опинився в Афганістані на військовій автобазі Баграмі.

– Які були Ваші обов’язки?

Був водієм, перевозив боєприпаси.

Одного разу пішов до автолавки купити зошита, щоб писати листи мамі в Чернявку. І тут випадково зустрів свого земляка з села Чехівці Івана Трибеля. З ним навчався в автошколі у Житомирі. Він розповів, що у Баграмі служить ще один хлопець із Нового Заводу Микола Журавський. Потім усі разом зустрілися, стали спілкуватися, дружити, брали участь у спільних ризикованих поїздках. Колю називав «Ромашкою», бо він був світлим, добрим і веселим парубком.

Володимир Іванчик на своєму бойовому «Уралі» в Афганістані

– Чи небезпечно було перевозити боєприпаси?

Кожна поїздка могла бути останньою у житті. Траплялися на шляхах засідки душманів, які нас чатували та обстрілювали. Якось потрапили у справжню пастку. Нас притиснули до скелі, відступати було нікуди, тримали оборону як могли. Багатьох наших солдат брали у полон і розстрілювали між Баграмі і Кабулом на горі смерті.

Під час чергової поїздки нашу автоколону вкотре обстріляли. Було багато вбитих і поранених. Якби не вертольоти, які прилетіли на допомогу і відбили атаку, могли усі загинути. Тоді Микола Журавський отримав тяжке поранення у живіт, втратив чимало крові та через вісім днів помер у лікарні.

У травні 1980 року я повертався із Термеза. Був обстріл, поранення отримав у ногу + контузія. Виходячи із засідки, через три кілометри втратив свідомість. Опинився у шпиталі. Пробув там два місяці. Повернувся у військову частину та служив до осені. Тільки тоді потрапив додому.

Наступні три роки мого життя були нестерпними. Не міг спати, постійні жахіття про війну не давали спокою, – каже Володимир Петрович. – Та й тепер, коли гортаю фотоальбом, не можу заснути, згадуючи військових побратимів. Війна в Афганістані – справжнє пекло, яке не забуду до кінця свого життя!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.
You need to agree with the terms to proceed

ІНШІ СТАТТІ ПО ЦІЙ ТЕМІ

Меню
RSS
Facebook
Twitter
Instagram
Telegram