П’ять років тому завершилися бої за Донецький аеропорт. У його обороні, яка тривала 242 дні та стала символом незламності і мужності українських військових, брав участь Олександр Зуй. Його дружина Оксана – наша землячка, народилася та виросла у селі Ясна Поляна, жила з чоловіком і дітьми на Луганщині. Коли почалася окупація, сім’я змушена була повернутися на малу батьківщину – Житомирщину. Нині жінка працює сімейним лікарем у Пулинах. Наш журналіст поспілкувався з родиною та почув спогади про одну з найкривавіших битв за Донецьке летовище.
У 2014 році Олександр став добровольцем військового батальйону «Донбас». Потім почав служити у складі 93 бригади 2-го батальйону в шостій роті, був рядовим навідником станкового протитанкового гранатомета.
– У битві за Донецький аеропорт брали участь багато військових, у тому числі моя рота, – розповідає Олександр Зуй. – Нас привезли до місця бою вночі 16 січня. А вже вранці почалася найкривавіша спецоперація з визволення українських військових. Моїм завданням було прикривати побратимів на випадок танкової контратаки. Це був дуже важкий бій. У певний момент усе пішло не так, як планувалося. Подробиці не можу розповідати. У результаті головна мета була досягнута – українські бійці деблоковані, поранені – вивезені, і в термінал зайшла нова зміна. Наша рота зазнала великих втрат: двоє загиблих – грузин-інструктор Томаз і кулеметник Фікс, 29 тяжких поранених, які по пів року лежали в лікарнях. Добре, що вижили. Той страшний день ніколи не забуду, адже саме тоді зрозумів наскільки жорстокими є окупанти і що вони нізащо не віддадуть захоплених територій. Тоді й перестав плекати надії про повернення у рідне місто, доки воно під владою терористів.
Згодом Олександр Зуй отримав волонтерський орден «За оборону Донецького аеропорту», медаль «За жертовність і любов до України», орден «За оборону країни», нагрудний знак «Знак пошани» від Міністерства оборони України.
You cannot copy content of this page
